Божественна комедія
- Автор: Данте Алигьери
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-5461-6, 978-966-03-6428-8
- Переводчик: Евгений Антонович Дробязко
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Божественна комедія». Краткое содержание книги:
Серед пам’яток світової літератури геніальна «Божественна комедія» Данте Аліг’єрі (1265—1321) посідає одне з чільних місць. У своєму найграндіознішому витворі в символічно-алегоричній формі поет зобразив драматичну долю людської душі: її загибель у пеклі, переродження в чистилищі, тріумф у раю. Поема Данте є найзначнішим явищем Високого середньовіччя і певною мірою передвістям культури Відродження.
Перейти на страницу:
Поголені – у пап, у кардиналів, —
Найбільш скарбів заховано в мішки».
49 І я: «В цій, вчителю, картині жалів
Я добре розпізнати мав би тих,
Кого порок іще недавно вжалив».
52 І він: «Ти марних не чекай утіх:
Гидке життя спотворює собою
До невпізнанності обличчя їх.
55 Вони на суд останній прийдуть з бою:
Той стисне кулаки й проклін пошле,
Цей голою заблиска головою.
58 Бо ті, хто зле збирав, хто тратив зле, —
Приречені на чвари проклятущі,
І всяке їм картання – замале.
61 Ти бачиш, сину, як скороминущі
Дари Фортуни чинять людям зло,
На бійки спонукаючи найдужчі.
64 Все злото, що під місяцем було
Чи є, душі хоча б одній-єдиній
Спокою ні на хвилю б не дало.
67 «Учителю, – спитав я, – благостині!
Яку Фортуну ти згадав мені,
І як із рук її все благо лине?»
70 Озвався він: «О витвори дурні!
Яке ж бо вас невідання вразило!
Думки тобі відкрию неясні.
73 Той, хто ширяє в світі мислю сміло,
Небесні сфери сотворив і їм
Дав рушіїв, щоб все навкруг світило.
76 Усюди світлом ширячись сяйним,
А серед людства діло це – наснага
Тій, хто владає таланом земним,
79 Щоб всі передавав минущі блага
Народ народові, сім’ї – сім’я,
Бо меншає в людей з літами спрага.
82 Той кориться, цей силою сія
За присудом тієї, що з ділами
Весь час таїться, як в траві змія.
85 І, високо літаючи над нами,
Вона провидить, судить і вершить
Нарівні з іншими всіма богами.
88 У ній ніщо на місці не стоїть
І зміни одна одну обганяють,
Нове-бо виникає кожну мить.
91 І от її усі лиш розпинають,
Замість палку складати дяку їй,
І заповзято й дружно проклинають.
94 Вона ж в незмінній радості благій
Співає з ангелами нам із далі
І крутить кулю в благості своїй.
97 Проте спустімось на ще більші жалі, —
Заходять вже зірки, які стреміли вверх,
Коли я рушив; поспішімо ж далі.
100 Пройшли ми колом тим на самий верх,
Звідкіль стікав ручай, зникавши в рові,
В якому промінець останній мерк
103 В воді, скоріше чорній, ніж багровій.
І ми зійшли в провалину саму,
Ідучи вслід похмурому струмкові.
106 Збігаючи в ненависну пітьму,
Спливала річка, наче під ворота,
Під те багно, що Стікс ім’я йому.
109 Я, придивившись, що то за сквернота,
Побачив тіней голих гурт тісний,
Занурений в драговину болота.
112 Не лиш руками билися вони,
А й головою, і грудьми, й ногами,
А хто й зубами гризся, навісний.
115 Мій добрий вчитель: «Сину, перед нами
Це душі тих, кого вразила лють,
А ще до того знай: під струминами
118 Багато душ у смороді гниють,
Окіл бентежать зойками гучними
Й колишуть, як ти бачиш, каламуть».
121 Стогнали в твані тонучі: «Були ми
У траурі на сонячній землі,
Нам душу сповивали чорні дими,
124 Й терзаємось у смороді, в гниллі».
Так виливали, кумкаючи, муку,
Інак не в силі висловить жалі.
127 Відмірявши значну дугу по луку,
Між річкою й болотом серед мли,
На тих дивившись, хто ковтав багнюку,
130 Високої ми вежі досягли.
Перейти на страницу: