Божественна комедія

Поголені – у пап, у кардиналів, — Найбільш скарбів заховано в мішки». 49 І я: «В цій, вчителю, картині жалів Я добре розпізнати мав би тих, Кого порок іще недавно вжалив». 52 І він: «Ти марних не чекай утіх: Гидке життя спотворює собою До невпізнанності обличчя їх. 55 Вони на суд останній прийдуть з бою: Той стисне кулаки й проклін пошле, Цей голою заблиска головою. 58 Бо ті, хто зле збирав, хто тратив зле, — Приречені на чвари проклятущі, І всяке їм картання – замале. 61 Ти бачиш, сину, як скороминущі Дари Фортуни чинять людям зло, На бійки спонукаючи найдужчі. 64 Все злото, що під місяцем було Чи є, душі хоча б одній-єдиній Спокою ні на хвилю б не дало. 67 «Учителю, – спитав я, – благостині! Яку Фортуну ти згадав мені, І як із рук її все благо лине?» 70 Озвався він: «О витвори дурні! Яке ж бо вас невідання вразило! Думки тобі відкрию неясні. 73 Той, хто ширяє в світі мислю сміло, Небесні сфери сотворив і їм Дав рушіїв, щоб все навкруг світило. 76 Усюди світлом ширячись сяйним, А серед людства діло це – наснага Тій, хто владає таланом земним, 79 Щоб всі передавав минущі блага Народ народові, сім’ї – сім’я, Бо меншає в людей з літами спрага. 82 Той кориться, цей силою сія За присудом тієї, що з ділами Весь час таїться, як в траві змія. 85 І, високо літаючи над нами, Вона провидить, судить і вершить Нарівні з іншими всіма богами. 88 У ній ніщо на місці не стоїть І зміни одна одну обганяють, Нове-бо виникає кожну мить. 91 І от її усі лиш розпинають, Замість палку складати дяку їй, І заповзято й дружно проклинають. 94 Вона ж в незмінній радості благій Співає з ангелами нам із далі І крутить кулю в благості своїй. 97 Проте спустімось на ще більші жалі, — Заходять вже зірки, які стреміли вверх, Коли я рушив; поспішімо ж далі. 100 Пройшли ми колом тим на самий верх, Звідкіль стікав ручай, зникавши в рові, В якому промінець останній мерк 103 В воді, скоріше чорній, ніж багровій. І ми зійшли в провалину саму, Ідучи вслід похмурому струмкові. 106 Збігаючи в ненависну пітьму, Спливала річка, наче під ворота, Під те багно, що Стікс ім’я йому. 109 Я, придивившись, що то за сквернота, Побачив тіней голих гурт тісний, Занурений в драговину болота. 112 Не лиш руками билися вони, А й головою, і грудьми, й ногами, А хто й зубами гризся, навісний. 115 Мій добрий вчитель: «Сину, перед нами Це душі тих, кого вразила лють, А ще до того знай: під струминами 118 Багато душ у смороді гниють, Окіл бентежать зойками гучними Й колишуть, як ти бачиш, каламуть». 121 Стогнали в твані тонучі: «Були ми У траурі на сонячній землі, Нам душу сповивали чорні дими, 124 Й терзаємось у смороді, в гниллі». Так виливали, кумкаючи, муку, Інак не в силі висловить жалі. 127 Відмірявши значну дугу по луку, Між річкою й болотом серед мли, На тих дивившись, хто ковтав багнюку, 130 Високої ми вежі досягли.