Завтра будуть коти

Потім вона вмикає телевізор, і там з’являються зображення людей, що розмовляють, людей, що вмирають посеред калюж крові, людей, що біжать, лютують і вимахують чорними прапорами…

Наталі, здається, була нервовіша, ніж звичайно, однак аби відплатити за те, що вона змусила мене пережити (приниження всього мого життя!), я не пішла муркотіти у неї на грудях, щоб заспокоїти її.

Моя служниця, ймовірно, помітила мою образу, тож, наче перепрошуючи, вхопила фен і спрямувала теплий струмінь повітря на мене. Волію втекти на холодильник. Крізь вікно кухні помічаю, що сонце сіло і незабаром настане ніч, але я надто соромилася своєї мокрої шерсті, щоб піти до Піфагора.

Ну й нехай. Спускаюся повечеряти.

Фелікс вітається і питає, куди я ходила. Я так хочу розказати йому свою історію, але тієї ж миті усвідомлюю, що чистокровний ангорець нічого не зрозуміє у таких витончених поняттях, як праця, війна, динозаври, єгиптяни, сміх чи Бог. Його світ обмежується мискою, кухнею, вітальнею, нашою служницею. Куций світ для розуму без крил і без розмаху.

Він не знає навіть, що Бастет — це ім’я єгипетської богині з жіночим тілом і головою кішки.

Чи маю я його просвітити? Зараз пріоритетом є продовження моєї власної освіти, тож не бачу причини хвилюватися через поняття, які перевершують його розуміння.

Що я могла б йому сказати?

Зрештою, Фелікс — щасливий, бо нічого не знає.

Мені було його шкода і, водночас, я йому заздрила.

Він бачив, як я на нього дивлюся і киваю головою.

Хибний погляд на світ змушує його думати, що я дорікаю йому за те, що він зі мною вже не кохається, тому він застрибує на книжкову полицю, де стоїть банка з його втраченими яєчками, і показує мені їх з ностальгією.

Ох уже ці самці, чому в них все зводиться до цього?

Я обертаюсь до нього спиною, опустивши хвоста, щоби показати свою незацікавленість, і повертаюся до Наталі. Вона телефонує у вітальні, йде до кухні, їсть жовту паруючу їжу. Потім повертається до спальні, роздягається, йде до ванної кімнати. Я йду за нею на відстані. Вона миється (милом і водою, але здається, що їй неймовірно приємно бути мокрою), потім стає перед умивальником, знімає макіяж, накладає на обличчя крем, що пахне травами, йде спати.

Вона кличе мене, але я вдаю, що не чую. Не піду мурчати біля її ніг, навіть не вмощуся коло неї, щоб допомогти їй заснути.

Натомість іду до балкона спальні й помічаю свого сіамського колегу. Видаю коротке тужливе няв, яке привертає його увагу.

— Я так хочу тебе побачити, Піфагоре, але я така неприваблива. Я пережила… купіль.

— Я тут не для того, щоби тебе критикувати, Бастет. Ходімо, прогуляймося разом вулицями Монмартру, це допоможе тобі висохнути.