Завтра будуть коти

Заспокоїтися неможливо — стільки навколо неприємних звуків, двері, які зачиняються і відчиняються, скрегіт металу. Час від часу тварюка зупиняється, її боковини відкриваються знову, й інші люди виходять і заходять, часом по двоє водночас, штовхаючись ліктями.

Нарешті Наталі виходить з чудовиська і прямує тунелем, який закінчується сходами, що ведуть на поверхню. Вона квапиться, зупиняється, щоби пропустити автівки, змінює хідник, оминає собачі випорожнення, йде, пришвидшуючи крок. Я далі дрібочу за нею.

Вона приходить до дивного місця, де на підлозі повно піску та грязюки. У просторому приміщенні стоять вантажівки, часом дуже великі, які випускають чорні клуби диму, і тонкі металеві вежі, що піднімають рейки. Посередині вовтузяться людські істоти у жовтих касках. Наталі приєднується до однієї з груп, потискає їм руки і вимовляє своє ім’я.

Вона також надіває жовту каску і дає вказівки іншим людям, що перевозять сірі куби, дерев’яні бруски чи довгі чорні трубки. Трохи далі машини риють землю. В один момент усі збираються і затуляють вуха, втупившись у стару будівлю. Наталі натискає червону кнопку, і споруда вибухає у чотирьох місцях одночасно, перш ніж завалитися і зникнути за хмарою пилюки. Моя служниця працює винищувачем будинків. Щойно хмара розсіюється, машини беруться насипати гравій.

Як я шкодую, що Піфагора немає зі мною, аби пояснити детально, що означає уся ця людська метушня.

То ось це і є робота? Це дійство, якому щодня присвячує свій час моя служниця, коли не дбає про мене? Щоб краще усе зрозуміти, прогулююся майданчиком. Я настільки поглинута процесом, що не помічаю вантажівки, яка здає назад і мало не розчавлює мене. Ледве встигаю відскочити вбік. Приземляюся у чорній калюжі якоїсь в’язкої оливи, що сповільнює мої рухи. Я вся вкрита цією липкою речовиною, вона не дає мені підвестися. Я борюкаюся, нявчу і врешті-решт привертаю увагу кількох людей.

Чиїсь руки хапають мене, витягають з цієї чорної меляси і загортають у рушник. Я не пручаюся. Обидва чоловіки, які врятували мене, видають короткі переривчасті звуки (Піфагор називає це «сміхом»), і навколо нас поволі збирається юрба. Коли Наталі мене впізнає, вона дивується, а потім знервовано хапає мене за загривок. Я вже не відбиваюся, пригадую своє дитинство, коли мама переносила мене, тримаючи у такий спосіб.

Підозрюю, що може статися найгірше — і, ясна річ, найгірше стається.

Наталі несе мене до мийниці і там, не даючи мені оговтатися, відкручує кран вільною рукою. Я нявчу, деру горло і вкотре переконуюсь, як незручно жити, коли не вдалося ще встановити повноцінний діалог. Вона незворушно продовжує робити своє, і це не віщує нічого доброго. Сама ж чудово знає, що я терпіти не можу найменшої вогкості, особливо прямого контакту з водою. Цього разу я шарпаюся щосили, але вона тримає мене міцно, не попускаючи.