Завтра будуть коти
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-30-2
- Переводчик: Ярина Тарасюк
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Завтра будуть коти». Краткое содержание книги:
Хто врятує людство й життя на планеті? Може, це і є місія котів? Може, саме таких, про яких ідеться в цій книжці?
Кішка Бастет — домашня улюблениця. Намагається порозумітися з людьми, налагодити повноцінне спілкування з ними. Кіт Піфагор — лабораторний кіт. Його господиня, дослідниця, вмонтувала йому в череп спеціальний прилад з USB-портом, завдяки якому кіт виходить в інтернет, здобуває інформацію про людство, охоче ділиться нею і вміло використовує задля перемоги.
У книжці — роздуми про одвічні цінності, про життя і смерть, любов і ненависть, релігію та науку, відповідальність за тих, хто поряд, за тих, кого приручили… коти.
— Ні, це ще не війна. Те, що ти бачиш, це якраз провісники конфронтації. Ті, хто у формі, — захисники правлячої системи. Проти них — ті, хто хоче її знищити.
— А правда на чиєму боці?
— Хіба це справді має значення?
Зненацька чорні прапори атакують сині уніформи. Обидві групи зійшлися в сутичці і тепер б’ються мало не впритул.
Горять смітники. Дим не дає дихати. Люди кричать, волають, біжать, штовхаються, б’ють одне одного руками і ногами, дехто навіть кусається. Вони кривлять обличчя, лаються, рвуть на собі одяг.
Повітря обпікає, мене нудить. Блюю.
— То, кажеш, «це» ще не зовсім війна?
— Це вже не терористичний напад, але ще не громадянська війна. Це лише «маніфестація, що вийшла з-під контролю». Наразі вони використовують тільки «коктейлі Молотова» (оті пляшки, що горять) і сльозогінні гранати (оті снаряди, що димлять). Ти зрозумієш, що це війна, коли замість синіх мундирів чи звичайного одягу всі люди, обидва табори, будуть вбрані в зелену уніформу.
Я здивована тим, з якою люттю ці люди готові нищити одні одних.
— Нічим дихати. Цей дим ще гірший, ніж цигарковий дим моєї служниці, — нявкаю я. — Нащо ти мене сюди привів?
— Хотів, щоб ти побачила це зблизька. Маєш також знати: те, що діється тут, відбувається й в інших великих містах Франції, Європи, світу. Це наче якась істерична лихоманка жорстокості, яка охопила всіх. Деякі люди думають, що це може бути пов’язане з сонячними затемненнями, котрі збурюють їхні відчуття і штовхають вбивати одне одного. Схоже, це відбувається кожні одинадцять років. Хай там як, а те, що ти побачила, доводить: вони перебувають у фазі саморуйнування. І цього разу вона набула дивовижного розмаху. У мене складається враження, що вони дійшли до останнього епізоду своєї еволюції…
Я струснула вухами: час повертатися.
Ми залишаємо цих людей з їхньою «маніфестацією» і повертаємося до наших безпечних респектабельних осель. Я пробираюся крізь котячий хід і витягуюся у своєму кошику. Тепер у моєму житті є амбітна мета: встановити тут і тепер, у цій країні та в усіх решта культ богині-кішки.
І тоді люди знову житимуть у мирі, об’єднавшись у поклонінні мені.
10. Події в Парижі
Я сплю багато і довго.
Часом цілий день, часом два. Вже було, що проспала три дні поспіль непомітно для себе самої.
Хай там як, я прокидаюся ще завидна геть виснажена. Принюхуюся. Шерсть досі відгонить смородом диму з маніфестації. Вилизую себе там, де запахи в’їлись найдужче. Потім зригую клубки шерсті — просто перед собою.
Знову міркую над тим, що сказав Піфагор останнього разу, коли ми бачилися. Треба було б знайти спосіб надійно запам’ятовувати інформацію, щоби мати змогу колись самій навчати моїх одноплемінників.
Якщо добре подумати, то коли б Піфагор відкрив свої знання іншим котам, не таким розумним, вони не тільки вважали б його дурнем, а й намагалися б його знищити.
Я ж, все-таки, кмітлива і здатна все зрозуміти, але для інших те, що він розповідає, безперечно, може видатись дивним… занадто абстрактним… і навіть божевільним.
Коли звикаєш до брехні, правда виглядає підозрілою.
Фелікс тим часом їв зі своєї миски: ну що хтось такий, як він, міг би зрозуміти з цих неймовірних відкриттів, у які мене втаємничили?
Знання змушує змінити стан розуму, а ніхто не хоче сумніватися у своєму обмеженому баченні світу. Я зригую знову щось їдке з дна горла (чорт забирай! війна — таки шкідлива для здоров’я річ, якщо її згубні наслідки відчутні навіть наступного дня. Думаю, я її не перетравлю).
Підходить Фелікс, він не насмілювався мене будити і тепер тішиться, що може нарешті зі мною привітатися.
Я не бачила його кілька тижнів і щойно зауважила, що він помітно погладшав. Ось що втратив наш вид, пов’язавши своє життя з людьми: ми забули, наскільки необхідне фізичне навантаження. Ми мало бігаємо, недостатньо втікаємо, ми не ризикуємо, ми оберігаємо наше жахітливо комфортне і незмінно нудне існування.
Якщо нічого не зміниться, ризикую стати такою, як він: опецькуватою, лінивою, без жодних планів на майбутнє, — і навіть буду задоволена таким станом речей.