Циклон
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Переводчик: Иван Федотович Карабутенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Циклон». Краткое содержание книги:
В романе ЦИКЛОН известный украинский писатель, лауреат Ленинской премии Олесь Гончар продолжает разработку одной из ведущих тем своего творчества - тему военно-патриотическую. Это многоплановое и многопроблемное произведение посвящено прежде всего подвигу советских людей в годы Великой Отечественной войны, преемственности героических традиций, борьбе советского народа за мир на земле.
Важные, волнующие проблемы, к которым О. Гончар обращался и в других своих романах, повестях и рассказах, в романе Циклон раскры-ваются в оригинальной форме лирико-философских раздумий о судьбах и характерах людей, о жизни родного народа.
Главный герой романа, ветеран Великой Отечественной войны Богдан Колосовский, знакомый читателям по роману Человек и оружие, в наши дни стал известным кинорежиссером. В процессе создания фильма о своих однополчанах - отважных, честных воинах, оставшихся верными патриотическому долгу в самых трудных условиях,- Колосовский и его коллеги по киностудии (оператор Сергей, киноактриса Ярослава) стре-мятся с предельной полнотой раскрыть природу всенародного подвига в войне против фашизма.
- Нема таки напою над воду…
Дивлячись па спраглий, нещасний цей натовп, плакали жінки. Туга за мужем, за батьком, за братом була в їхніх сльозах. Колосовського ранили ці їхні жалі й співчуття, здавалось Богданові, що котрась із жінок ось-ось у відчаї скрикне: “Ви ж наші! Це ж ви стугоніли небом! Хіба ж мп такими вас ждали?”
Босий стояв перед жіноцтвом, тонконогий, як Дон-Кіхот, в безглуздім своїм галіфе, боз чобіт, в гімпастьорці перетлілій, мокрій від поту. Ноги ледве тримали Колосовського, в спині після далекої ходьби палило вогнем - контузія що давалася взнаки. Десь би присісти. Він час від часу поводйл то плечем, то хребтом, і це, мабуть, впало в око бригадирові, токовому пладиці Віхолі. В кожному разі, чимось привернув ного увагу цей жердинястий, зарослий чорною щетиною полонений з засурмленим, угрюмкуватим поглядом.
- Ось цей козак, видно, з наших, - сказав бригадир і, скрадливо ступаючи серед притихлого натовпу, зупинився перед Колосовським з рожном у руці. - Батько ж твій, хлопче, мабуть, козацького роду?
- Не інакше, - Колосовський важко спромігся на слово.
- От бач, який я вгадько… Ану ж, козачий сину, докажи їм. Докажи їм, що не забув хліборобської науки, вмієш носити рожни! Глянь, рожен як золото. - Він аж колихнув ним перед Колосовським. - Наш, український!
Рожен був високий, як спис. Ідеально відполірований соломою, блищав жовтавим полиском, мов точений весь із старої слонової кості. Бригадир Віхола, випроставшись, неначе який-небудь індійський магараджа, тримав цей в'язовий прадідівський спис, що послужив, певне, не одному поколінню соломоносців.
- Так на ж, бери, докажи їм!
Колосовський не поворухнувсь. А котрийсь із гурту полонених зауважив скромно:
- У нас перед війною солому сітками тягали.
Це зауваження ніби жигалом прижигалило Віхолу, аж побуряковів:
- Отож навчили вас мудреці - сітками по всьому полю розтрушувати! Дітлахів наставлять, вони й роблять дорогу на весь степ!… І.скирти стоять тоді все невивершені, наскрізь від дощів затікають… Хазяїни! А ми хай не з такими темпами, без сталевих сіток, зате чепурненько, - і кивнув на дівчину, що стояла поблизу з граблями: - Вона тобі начинить так, що соломинка з рожна не впаде!
Доки він розбалакував, Колосовський усе стежив за ним. З сивими скронями, з сивими кущуватими бровами, з-під яких засльозено голубіють пильні холодні очі. Губи раз у раз усміхаються, все обличчя - м'ясисте, в червоних прожилках старості - всміхається теж, і тільки в очах цей пильний незникаючий холодок, від якого став не по собі кожному, кого він торкається. Колосовський, позиркуючи спідлоба на рожен, почувався так, мовби якась мара його переслідувала у вигляді цього допотопного знаряддя… Адже ж коли наближались до току, перше, що він помітив, був якраз цей рожен: хтось, стоячи на одному коліні, саме силкувався виважити його, підняти з землі… “Тільки б не це, тільки б не заставили носити рожна!” - подумалось Богданові, і од самого передчуття контужений поперек йому запив болем… І от маєш. Саме на нього й накинув оком цей токовий владика, що, ніби глумлячись, знов уївся поглядом:
- То як? Рожна злякався? Кишка топка? І це ти хотів у них Харків відбити?
Колосовський дивився на нього з ненавистю. Хотів би приховати в собі це почуття, але нічого не міг із собою вдіяти. Ненавидів цей розпарений картопляний ніс, і бригадирів картуз засмальцьований, і губи усміхнено розтягнуті - посмішка на них ніби прилипла, вона ще тремтіла, але губи вже побіліли від злості. Хто ти, чоловіче? Ти ж жив на цій землі, ходив між нами, наші слова говорив, а тепер… Ким ти став? Ради чого сікаєшся до мене, глумишся, досвідченим наглядацьким оком вгадавши, в який спосіб можеш завдати мені найбільшого фізичного болю?…
Бригадир ще раз виставив рожен, вихнув ним Богданові ледве не до обличчя:
- Береш чи ні? А не хочеш - так і скажи: відмовляюсь. З першого кроку і вже - саботаж…
Колосовський протяг поглядом по рожну аж угору, до його вістря: “Чи таки взяти, щоб наскрізь тебе простромити? Як черв'яка, причавити до землі цим твоїм рожном!…”
І тут з гурту виступив Шаміль, відсторонив Колосовського:
- Не може він. Після контузії він, розумієш? - блиснув білками до бригадира.
Віхола зміряв поглядом несподіваного захисника.
- То, може, ти? Кунак?
- Холодна гора покуначить… Давай.
Але цьому чомусь не дав. Запальний, скажений, від такого всього можна ждати… Втягнувши голову в зсутулені плечі, бригадир знову прискалив око на Колосовського: