Циклон

…На вишці знову стоїть з автоматом той рудий осоловілий від спеки юберменш. Розстібнув комір кітеля, витирає хустинкою розіпрілу шию.

- Жарко? Буде вам ще жаркіш, - поглядає спідлоба на вишку Шаміль. - Мали б подумати, яку тут ненависть куєте.

Гортанний голос його кипить суворістю, хоча на звосковіло-смаглім Шамілевім обличчі ще помітні сліди минулих усмішок - в кутиках губів, у промінцях біля очей, - раніш ця людина, видно, любила сміятись. Зовнішністю Шаміль зовсім не схожий на того бойового командира, що, з'явившись у Білгородськім таборі, всіх там був приголомшив своїм мужнім і незалежним виглядом. За дні неволі аж ніби поменшав: схуд, згорбився, заріс. Але дух його не зруйнований, ми знаємо це. Навіть коли Шаміль стоїть у черзі до чана за баландою, то й тоді, глянувши на нього збоку, мимоволі подумаєш: “Ні, це людина, яка ніколи не знала рабства…”

- Хотів би, щоб ось тут моя камера передала внутрішню незруйновавість людини, - каже Сергій-оператор, коли ми з ним обговорюємо це місце. - Було ж таки щось - назвемо його Світлом ідеалу, - що підтримувало вас у тому пеклі, де точився, здавалось би, зовсім не-рівний бій між людським і тваринним, де оголений дух людини змагався з кривавим багном, з власною розпукою, долав сліпу силу інстинктів…

- Не завжди долав. Було таке, що й вони долали… Але Шаміль таки ж був, ми бачили його на власні очі.

- Я добре собі уявляю, як віп входить у кадр… Як віддає той кульок з локшиною для товариства… І як спить уночі під муром, вкритий шматком мішковини (це його Репгетняк звечора вкрив). Рештки людини, що ледь-ледь дихають під мішковиною… Уявляється він мені як тип людини, органічно не придатної для існування в клітці… Рабство в будьякім вигляді: чи табірне, що з кийками… чи найганебніша форма - рабство внутрішнє… Вопо не для нього. Камера моя візьме Шаміля в його людському апофеозі: коли він, щойно вихоплений зі спеки бою, з'являється серед табору ще розпашілий, в пилюці, в запеченій крові… З його обличчя що не зійшла весела відвага воїна, і на грудях орден Леніна горить пурпурове, на весь табір горить, як знак самого життя… У фіналі Шаміль, певне, теж з'явиться? Серед тих, хто прапор перемоги підійматиме над рейхстагом, міг би він бути?

- Міг би. Але до того далеко. Безмірно далеко.

- Розумію, - Сергій стріпує чубом. - Ще кривавий берлінський маньяк сидить у своєму бункері, ще він жонглює глобусом, як той чаплінський його двійник - диктаторкомедіант з вусиками… Ще йому рапортують, його слухаються, ще мільйони задуренїїх життів у напливі маячні він кине, запінений, у фронтову м'ясорубку… Може, образ антилюдини нам дати тут? Упиря-вервольфа, вовкуна, що засів у сталевому бункері? Але ні, не станем псувати плівку на це! Досить того, що історія вже загребла його на своїх попелищах… А Холодну гору дамо знаєте як?

- З пташиного польоту?

- З космічного! Принаймні щоб враження було таке… Ніби з ілюмінатора космічного корабля… Ніби роблю оті унікальні надпланетні кадри, що їх у спеціальних ампулах буде замуровано в монумейт'на честь відкривачів космосу… Для майбутніх поколінь… І ось із тієї ж точки беру планету… Тільки не в голубому сяйві океанів, материків, а планету Холодної гори, планету ще криваву, пожежну, чадну…