Циклон
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Переводчик: Иван Федотович Карабутенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Циклон». Краткое содержание книги:
В романе ЦИКЛОН известный украинский писатель, лауреат Ленинской премии Олесь Гончар продолжает разработку одной из ведущих тем своего творчества - тему военно-патриотическую. Это многоплановое и многопроблемное произведение посвящено прежде всего подвигу советских людей в годы Великой Отечественной войны, преемственности героических традиций, борьбе советского народа за мир на земле.
Важные, волнующие проблемы, к которым О. Гончар обращался и в других своих романах, повестях и рассказах, в романе Циклон раскры-ваются в оригинальной форме лирико-философских раздумий о судьбах и характерах людей, о жизни родного народа.
Главный герой романа, ветеран Великой Отечественной войны Богдан Колосовский, знакомый читателям по роману Человек и оружие, в наши дни стал известным кинорежиссером. В процессе создания фильма о своих однополчанах - отважных, честных воинах, оставшихся верными патриотическому долгу в самых трудных условиях,- Колосовский и его коллеги по киностудии (оператор Сергей, киноактриса Ярослава) стре-мятся с предельной полнотой раскрыть природу всенародного подвига в войне против фашизма.
Глава VIII
Якщо інші рани, рвані, вогнестрільні, можна лікувати, то біль неволі не погамуєш нічим, ліків від нього нема і, певне, ніколи не буде.
Ще в школі був у нас учитель, ми його називали Колба, мабуть, тому, що голова його, лиса, лобата, на шиї тоненькій, справді нагадувала нам колбу. Крізь парту бачив, що де в кого на колінах робиться. Тоненькі чумацькі вуса підковою звисали йому донизу й надавали трохи сумного виразу нашому зіркоокому Колбі, його безкровно-білому, з дрібними рисами обличчю. А поставою був доладний, колбу свою тримав на плечах з гідністю і сам тримався випростано, півдикувато, як усі низькі ростим. Від нього ми вперше почули, що людина складається з білків, жирів та вуглеводів (він викладав у пас хімію), почули від нього й те, що “лишь тот достоин жизни и свободы, кто каждый день идет за них на бой”, бо за сумісництвом він викладав ще й німецьку. Про себе він ніколи нам не розповідав, але від інших ми знали, що під час першої війни був він у полоні в Німеччині, харчувався брюквою, яка на наших базарах навіть і невідома, неодноразово вдавався до втечі, але все його ловили і підвішували за ноги головою вниз, - чисто прусська то була кара, що ждала кожного за спробу втекти. Чомусь згадався на Холодній горі той учитель, той симпатичний наш Колба, над яким ми поза очі насміхались, а він, залучаючи нас до різних дослідів лабораторних, чомусь ні разу й не розповів, як його підвішували і як він таки зостався жити, витримавши все. Мабуть, не тільки ж брюквою вижив, мабуть, не тільки ж вона зберегла у стані життя ту таємничу сув'язь білків, жирів та вуглеводів, що дали врешті-решт найвищий витвір природи, вінець її - людину…
Мізки нам, мабуть, розтоплює сонце. Відкриті йому, валяємось на камінні, тонемо в морі якогось другого, ірреального життя, що кволо тече хаотичною сумішшю спогадів, Міражів, галюцинацій…
Скільки ж все-таки людина може витримати без води, без хліба? Черпак баланди раз на добу, і все. Баланда тут вариться з особливими німецькими приправами: замість солі кидають у казани зіпсований гнилий сир, що десь зачервивів, і коли смердюче вариво розливають, то зверху плавають білі, огидні хробаки. Спершу зовсім не могли їсти, нудило навіть тих, що геть позахлявали… Хліб ми бачили один тільки раз: його несли в руках двоє типів із тих, які щойно нібито зголосилися вступити до армії власовців, і за це їм одразу було видано кожному стандартну хлібину, а зверху на ній була покладена ще й поліцайська порма повидла. Вони йшли з тим набутком в супроводі варти через увесь табір, пропихались поміж голодним табірним людом, поміж кістяками живих, в яких очі горіли єдиним, здавалось, бажанням: хліба! Хоч крихту! Але ті, що несли свій безчесний хліб, здається, не раді були йому. Йшли, причавлені тягарем власної ганьби, повтягувавши голови в плечі, і не сміли глянути в вічі своїм табірним товаришам. Здається, камінням обернувся для них той іудин хліб із цяткою повидла, - землю орали їхні понурі Погляди. Певне, їх навмисне водили по табору, щбб розохотити й інших, бо наступного дня вербувальники з'явилися знову, стояли купкою серед тюремного плацу, ждали, чи хто ще зголоситься. Але вербувальникам довелося довго чекати - охочих одержувати зрадницьку пайку так і пе виявилось! Бо краще вже голод і муки, ніж ганебна вербувальницька ласка. Молодих їм треба, які статурніші, здоровіші. Нема, не буде. Поранені ще дужче розшкрібували свої болячки, контужених ще більше скручувало, стрункі поставою намощували собі горби під сорочками на спинах, щоб здаватись горбатими. Загледівши вербувальників, сахалися, кидалися від них, як від зачумлених. Безіменні, нікуди пе вписані, безхлібні, кістяками хребтів оберталися до проклятих наймацьких спокус.
- Не для нас той хліб, - казав Решетняк. - Ним хіба що вдавитися можна.
А ті, що по цеглинці хліба з повидлом одержали, навіть і не ночували більше в таборі, бо хоч ніхто їм уголос і не дорікав, мовчки дивились на них, коли вони, шельмувато ховаючи очі, робили з своїми пайками по табору обхід, але для ночівлі Холодна гора їм уже була небезпечна - по з'являлися в таборі, боялись, що передушать їх уночі.
В одну з ночей налетіла гроза. 3… горішнього поверху тюрми крізь дірку вікна, крізь пруття грат почули ми її подих, наші душі обдавало поривами вітру й дощу. Хмари нависли над самою горою, небо гогоче, все в тріщинах блискавок, крізь прориви у хмарах бачимо в спалахах ще вищі, горішні сфери. Простір між ними раз у раз вибухає синьою повінню світла, всюди стугонить канонада небес, демони розруйновують світ. Удар за ударом, вигряк за вигряком! І хоч тембром своїм гряки-гоготи грому зовсім не схожі на удари “катюш”, нас хмелить цей шал горобиної ночі, збуджує, воскрешає ця потужна сила небес, вируючяй хаос розрядів. Лихоманкове почуття охоплює всю цю від низу й під самий дах напаковану людом в'язницю, лунають викрики захвату, свист, ходором ходить катівня, чути, як на повний голос затяг хтось у темряві: