Циклон
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Переводчик: Иван Федотович Карабутенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Циклон». Краткое содержание книги:
В романе ЦИКЛОН известный украинский писатель, лауреат Ленинской премии Олесь Гончар продолжает разработку одной из ведущих тем своего творчества - тему военно-патриотическую. Это многоплановое и многопроблемное произведение посвящено прежде всего подвигу советских людей в годы Великой Отечественной войны, преемственности героических традиций, борьбе советского народа за мир на земле.
Важные, волнующие проблемы, к которым О. Гончар обращался и в других своих романах, повестях и рассказах, в романе Циклон раскры-ваются в оригинальной форме лирико-философских раздумий о судьбах и характерах людей, о жизни родного народа.
Главный герой романа, ветеран Великой Отечественной войны Богдан Колосовский, знакомый читателям по роману Человек и оружие, в наши дни стал известным кинорежиссером. В процессе создания фильма о своих однополчанах - отважных, честных воинах, оставшихся верными патриотическому долгу в самых трудных условиях,- Колосовский и его коллеги по киностудии (оператор Сергей, киноактриса Ярослава) стре-мятся с предельной полнотой раскрыть природу всенародного подвига в войне против фашизма.
Хаос вогню і темряви. Не встигши згаснути, знову блискає, гримить, списами блискавок розламує ніч. Повінь голубого, повінь пічного спалахами затоплює волокнисте міжхмар'я. Стугонить небо, щуляться па вишках тіні вартових, а тюрма крізь грати всіх поверхів волає вгору до сполохів, до шалу небес:
- Дужче! Ще дужче!
Викликаєм на себе всю силу грози: лети на пас вогнями сторчма з розвированих хмар, щоб розкололась до самих глибин ця наша нездвижпа катівня, хай первісний хаос тьми і руїни поглине цю Державу Наруги і Зла!
Потім і це минає. Нарбзвидні небо за ґратами світлішає, люди пнуться до вікон: сходить! Десь із-за Журавлівки, із-за мокрих дахів міста живе наше сонце з'явилось! Те, що божеством було для людини далеких епох, Даждь-богом, Ярилом, те, що й сьогодні з ним, із ясним, порівнює хлопець кохану свою дівчину, з сонцем порівнюєм усе прекрасне в житті,… Можем безкарно дивитись, як розливається над громаддям міста світліюче море небес, вранішня музика барв: оранжеве, палаюче, синє! Тиснемось до ґрат, щоб зазирнути туди, в потойбічне буття, де дахи ще виблискують після нічного дощу, і крапелина, мов ягода, тремтить на іржавій ринві, і все видиме несе на собі звабу життя, карб вічності. Зі сходу над містом вигоняться світляні лотоси ранку, небо рожевіє свіжо, пелюсткове, відшумілим дощем блищать зелені клубки дерев, граніть склом вдалині стрункі корпуси Держпрому… А душа ще більше кривавиться, щемом пекучим щемить. Нема тобі радості навіть у цій красі, вранішній, післягрозовій. Це, мабуть, і є неодмінна ознака неволі: навіть схід сонця над рідним містом не радує, світ навіть своєю красою ранить тебе!
Місто студентської юності твоєї… Чи Думав, що будеш дивитись на нього звідси, із-за грат холодногірської тюрми? Впізнаєш ріки вулиць, обриси кварталів, віддалену зелень парків біля Сумської, де бронзовий Тарас, якщо не збили його, височить на п'єдесталі з крутим своїм чолом. “Любіть її… Во врем'я люте…” Вслухаючись, чуєш і звідси голос його.
Знову день, як і всі попередні. Зі спокою, з палицями, з чиїмось конанням. З розіпрілими юбермепшами на вишках, з нещасним базаром, з вічними жінками біля воріт. Смердюче тюремне сонце пече, під зливою проміння куняєм. А Решетняк тим часом десь ходить, розвідує, наслуховуе. З-поміж нас він виявивсь найдіяльпішим. Часом повертається від воріт з якоюсь поживою, кинутою жінками через голови варти, а ще частіше приходить без усякого набутку, хіба що з смугою на спині від палиці наглядача.
Решетняк пе втрачає надії встановити зносини із зовнішнім світом. Десь добутим огризком хімічного олівця уперто вишкрябує записочки і, влучивши момент, щодня кидає їх за браму, в натовпи жінок. Безліч таких записочок перелітає там сюди й туди, і Решетняк певен, що хоч якесь із його послань таки не пропаде, не загубиться. О ця горьовита пошта людської надії! Був би поетом - найвищими словами оспівав би її, цю нештемпельовану пошту народну, що потертими, пропотілими цидулками перелітає крізь усі загорожі, падає в пил і з пилу підіймається, мандрує із рук до рук, прямуючи в найдальші закутні, когось шукаючи, когось сповіщаючи, і ніде не губиться, не пропада!
Хай там що, а Катря, якщо тільки вона є на світі, рано чи пізно одержить від нього звістку, й прийде, і викупить, якось виручить його, а він уже й нас, - цим зараз живе Решетняк. Підібрав десь розчавлену консервну бляшанку, мудрує, як виклепати з неї посудину, а погляд раз у раз - за ворота, де все ж таки має з'явитися ген іздалека, мов із золотої античності, закурена, спасенна його мрія з дитям на руках…
Жадібно наслухаємо табірні новини. Знову ходять, вербують у свої шинелі - це не для нас. А ще набиратимуть нібито на шахти - ми на шахти не хочемо. Завтра відправлятимуть до Німеччини, але туди ми не хочемо ще більш… Щоправда, все це лише чутки, здогади, про такі речі тут не дізнатися напевне. Доводиться покладатись скоріше на інтуїцію та на жереб, який'тобі випаде від судьби. Людина тут - неначе плавець серед розвированої стихії, цілковито до тебе байдужої, тобі в своїх обсягах невідомої; життя твое - суцільна боротьба з нею, важка, майже фатальна.