Щоденник Миколки Синицина

— За що ж мені дякувати? Адже ви самі зробили вулик, самі працювали, собі й дякуйте.

Всі побігли показувати газети додому. Ми з Сергійком та Павликом теж пішли. Павлик сказав:

— А ось нам і дякувати собі нема за що!

— За що ж дякувати собі — ми прийшли на готове, — каже Сергійко. — Нам треба хлопцям дякувати за те, що вони роботи не кинули.

— За що ж про нас у газеті написано?

— Ні за що. Ми просто випадково потрапили.

— Чим же нам пишатися тоді?

— Та й пишатися нічим! Це хлопці можуть пишатися: вони роботи не кидали.

— Як же так? — каже Павлик. — Адже й про нас у газеті читатимуть. «От, — скажуть, — хороші хлопці!» А ми хіба хороші?

— Я краще нікому й газети не показуватиму, — сказав Сергійко.

— Я теж, — каже Павлик.

Не знаю, показували вони кому-небудь газету чи ні, а я показав, і мамі, і татові, і дядьку Василеві, і тітці Надії. Потім пішов усім сусідам показувати. Всі хвалили мене, хвалили. Мені аж совісно стало. Я повернувся додому і став думати, чому мені совісно, і що це за совість така, і навіщо вона людей мучить. Чому коли вчинив добре, совість не мучить, а коли вчинив погано, то мучить?

По-моєму, совість — це щось немовби людина всередині людини. Тільки ця людина дуже гарна і не любить, коли роблять погано. Коли я вчиню що-небудь погане, вона дорікає мені. Звичайно, це тільки я так думаю про цю людину всередині людини, тому що всередині людини нема ніякої людини… Хіба хтось інший дорікає мені? Це я сам дорікаю собі! Отже, я сам своя совість. Ось що таке совість! Совість — це я сам. За що ж я дорікаю собі?.. За те, що перед сусідами хвалився.

Може, сусіди подумали, що я велике цабе, а насправді я найпростіша людина. Наступного разу не буду хвалитися, якщо хвалитися нічим.