Таємничий голос за спиною

Вона, мабуть, могла б з успіхом виступати в ансамблі «Важкий метал», такий у неї був гучний і пронизливий голос. Я скинув кросовки і навшпиньках почеберяв у кімнату.

Але знову був зупинений міліцейським окриком:

— Куди?! Ти шкарпетки переш?! Ану, надінь капці!

Я знову позадкував. У передпокої роззирнувся…

— Ти що, забув, де твої капці?

Як вона все бачила, не виходячи з ванної, — незбагненно!

Я підійшов до вішалки, обіч якої була тумбочка, одчинив дверцята і побачив на верхній поличці дві пари капців, одну велику (видно, татову), другу меншу — Вітасикову.

— От-от! — вона вийшла з ванної, сліпучо гарна, з білим пещеним обличчям, з підмальованими очима і нафарбованими губами.

— Ну що — недаремно маску робила? — спитала вона, усміхаючись.

— Ні, — пробелькотів я.

— Тож то й воно. Пур етр бель ільфо суфрір. Забув? Я ж тобі вже говорила. «Щоб бути красивою, треба страждати», — кажуть французи. Що з тобою сьогодні? У тебе неприємності в школі?

— Ні, — знову пробелькотів я.

— Що ти сьогодні обідав?

Я розгублено роззявив рота:

— Н-нічого…

— Як? Я ж тебе просила! Я ж тобі спеціально дала гроші, щоб ти зайшов у кафе. Я ж сьогодні не варила. У мене ні хвилинки часу. Ах ти, їй-богу! Ну що ж ти за людина? Так ти голодний?

— Ага. — А чого я мав брехати? Я таки був голодний, як вовк.

— Ну, зроби собі яєшню, я тільки що пофарбувала нігті, — вона тримала перед собою розчепірені пальці. — Або одкрий шпроти.

Вона прошелестіла повз мене шовковим аж до п'ят халатом і зникла в кімнаті. А я подався на кухню. Там все аж сяяло чистотою — і білосніжна плита, і холодильник, і весело-зозулясті кухонні меблі. Якусь мить я розгублено стояв посеред кухні, а тоді подумав: «А чого це я маю голодувати?! От мамочка! Зовсім не дбає про сина. Бідний Граціанський!» — і вперше ворухнулося в мене співчуття до нього. Я кинувся нишпорити по шафах, поліз у холодильник. Дістав пляшку «пепсі-коли», шпроти, поодкривав, врізав велику партику хліба та як навернув усе це — аж за вухами лящало. 3 яєшнею вирішив не возитися. Усю банку шпротів з'їв. А що — жалко. Знайшов плитку шоколаду. Теж ум'яв. Нічого, жити можна! Одразу повеселішав. Вкинув порожні банки та пляшку в сміттєпровід, — тільки загуркотіло. Крихти зі столу зібрав, теж викинув. І подався в кімнати. Треба хоч оглянути власну домівку.

Перша кімната була велика — вітальня чи їдальня, хтозна. Це її ми через балконні двері з гори бачили. Посередині стіл, стільці м'які на гнутих фігуристих ніжках, телевізор кольоровий, крісла, диван-ліжко попід стіною. А біля однієї стіни вузенькі сходи з бильцями нагору у верхню кімнату ведуть, — мабуть, спальню. Двері тієї верхньої кімнати прочинені і звідти лунає бубоніння мами Елеонори — по телефону говорить.

Та не встиг я й до середина кімнати дійти, як згори залунав крик: