Таємничий голос за спиною
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Серия: Таємничий голос за спиною #1
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- ISBN: 5-7720-0593-6
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Таємничий голос за спиною». Краткое содержание книги:
— Що, кажу, скучаєш? Давай, я тобі анекдот розкажу…Тільки що Стасик Іванець приніс… Летіли на літаку американець, француз і наш, радянський…
— Пхе! — перебила вона мене, — Дуже мені потрібен ваш анекдот!
І одійшла. Тоді бачу: підходить до неї Вітасик Граціанський. Чую:
— Слухай анекдот. Летіли на літаку американець, француз…
І вона так уважно слухає, тоді як зарегоче:
— Ой! Здорово!
Так мені стало кепсько… Пішов я у двір, щоб їх не бачити. Тинявся-тинявся, забрів у куток безлюдний, що за спортмайданчиком, біля сараїв. Аж чую раптом голос за спиною:
— Що — заздриш? Хотів би бути на його місці?
Обернувся я — і похолов. Ззаду не було нікого. («Ой!» — сказав у цьому місці Женя Кисіль. Але пояснювати того «ой» поки що не став. Вітасик це відніс виключно за рахунок враження від своєї розповіді і спокійно вів далі).
Тоді знову чую:
— Не дивуйся і не обертайся. Ти мене не побачиш. Слухай тільки. Можу тобі це зробити. Спершу на три дні. А як сподобається — назавжди. Подумай. Даю тобі часу до кінця уроків. Як вирішиш, зайдеш кудись, щоб ніхто тебе не бачив, і скажеш тільки одне слово: «Згоден!» І замовк.
Знову я обернувся. Нікого.
Тільки почув, як зацокотіли раптом, віддаляючись, копита.
Аж тут і дзвоник на урок задеренчав. Побіг я у клас.
До кінця уроків тільки й думав, що то таке було. Розіграв мене хтось, чи що. Сховався за живоглотом і говорив. Але ж таке було враження, наче за самісінькою спиною стояв. І голос не хлопчачий, а дорослий, басовитий. Чого б це дорослий мене розігрував? Хто ж це міг бути? Якийсь казковий чарівник?
Чарівники бувають лише в казках. А у нас реальне життя.
Може, вчений якийсь. Гіпнотизер. Спеціаліст яких-небудь телепатичних наук. Хіба мало різного незнаного, дивовижного, невивченого в природі. Оно нещодавно у програмі «120 хвилин» я сам чув про випадок з західно-німецьким підводним човном, який на дні океану, на глибині кількох кілометрів, де нічого живого нема, схопила й тримала, не відпускала невідома істота. А екстрасенси! А телекінез… А Бермудський трикутник! А отой «полтергейст», про який ми з тобою недавно говорили! Яких тільки див нема на світі.
Може, якийсь вчений досліди проводить. І я ще, чого доброго, в історію вітчизняної науки увійду, прославлюся на весь світ.
В усякому разі нічого загрозливого я у тому таємничому голосі за спиною не відчув. Добрий був той голос. І зовсім не страшний.
Думав я, думав, і нарешті вирішив: а чому б не погодитися? Що я втрачаю? Три дні побути на місці Вітасика Граціанського — погано, чи що? Мати джинси «Левіс», кросовки «Адідас», японський годинничок, плейєр — це ж здорово!
Як це все буде, я собі не уявляв, — чи примусить учений-гіпнотизер Граціанського все те мені віддати, чи як, — хтозна. Але дуже мені вже захотілося. І я вирішив: коли закінчаться уроки, погоджусь. «Зайдеш кудись, щоб ніхто тебе не бачив, і скажеш…» А як же він знатиме? Мабуть, за допомогою складної апаратури встановив зі мною контакт на відстані… Ну що ж! Спробую! Тільки виберу таке місце, де ніхто за кущами не стоятиме і з-за рогу не спостерігатиме.
Якщо це хтось пожартував, тоді просто нічого не буде, а якщо справді, то…
І от як закінчилися уроки, почекав я, поки розійшлася трохи учні, і заскочив у туалет на третьому нашому поверсі. Були там спершу десятикласник Валера Лобуренко, Вася Таратута з п'ятого «а», семикласник Гриша Свистуненко. Тоді один за одним повиходили. Сам я лишився, один. Переконався, що нікого нема, набрався духу і кажу вголос, але тихо:
— Згоден!
Аж чую з-за спини:
— Молодець! Не побоявся. Тепер тримайся!
Той самий голос.
Потемніло у мене в очах на мить, наче хтось по кумполу вдарив. І таке враження, немов шкіра вся з мене злізла враз — лоскотно-лоскотно стало по всьому тілу. Дивлюсь — внизу на ногах уже не мої черевики шостої взуттєвої фабрики, а кросовки адідасівські. 1 джинси фірмові. І годинник пластмасовий японський на руці. І плейєр на шиї.
Аж подих перехопило. Оце так! Тю!
І така мене радість зненацька охопила, що я тобі передати не можу.
Вискочив я з туалету.
Бачу — ти біля вікна стоїш.
Помітив мене, скривився презирливо і очі одвів.
«Ах, думаю, одвертаєшся, кирпу гнеш! Не хочеш миритися? Ну й не треба! Ну й одвертайся!»
І пішов собі.
Вийшов з школи. Дивлюсь — стоїть на розі Милочка Петриківська. Глянула на мене і раптом усміхнулась. Не пихато, зверхньо, як завжди, а привітно, лагідно.