Пригоди Шерлока Холмса. Том 2

— Річ не лише в самій місцевості, а й у породі людей, — сказав доктор Мортімер. — Одного погляду на круглий череп нашого друга досить, щоб розпізнати в ньому кельта з притаманною йому бадьорістю. Бідолашний сер Чарльз мав дуже рідкісну будову черепа — наполовину ґельську, наполовину івернійську. Але ж ви, здається, змалку не бачили Баскервіль-холла?

— Я був тринадцятирічним хлопчиськом, коли помер мій батько, й ніколи не бачив Холла, бо ми мешкали в маленькій садибі на південному узбережжі. А потім я виїхав до своїх друзів в Америку.

Тут усе для мене таке ж нове, як і для доктора Ватсона, і я не можу дочекатись, коли нарешті побачу болота.

— Он як? То ваше бажання здійснилось, і ви можете вперше помилуватись на них, — мовив доктор Мортімер, показуючи на краєвид за вікном.

За зеленими квадратами пасовиськ і хвилястим краєм лісу, наче якесь казкове видиво, виринув похмурий сірий пагорб із дивною, зазубленою вершиною. Баскервіль утупив у нього свій жадібний погляд, і я зрозумів, як багато важить для нього перша зустріч із цією місцевістю, де люди його роду так довго володарювали й залишили по собі такий глибокий слід. Він сидів переді мною, в звичайнісінькому вагоні — цей чоловік у твідовому костюмі, з виразним американським акцентом, і я, роздивляючись його смагляве обличчя з правильними рисами, бачив у ньому нащадка тих непокірних, упертих людей. Його кущисті брови, чутливі ніздрі, великі карі очі видавали в ньому людину горду, сильну й відважну. Якщо на цих похмурих болотах нам судилося зустрітися з важкою й небезпечною загадкою, то заради такого товариша можна зробити все, бо він сміливо піде з тобою на будь-який ризик.

Потяг зупинився біля маленької закутньої станції, і ми висіли з вагона. За низеньким білим парканом на нас чекала коляска, запряжена парою конячок. Наш приїзд вважали тут, вочевидь, за велику подію, бо й сам начальник станції, і носильники оточили нас, пропонуючи свої послуги. Це була чудова сільська місцина, отож я здивувався, помітивши біля виходу зі станції двох вояків у темній уніформі, які, спираючись на карабіни, пильно дивились на нас. Візник, невеличкий незграбний чолов’яга, привітав сера Генрі Баскервіля, і за кілька хвилин ми вже мчали широкою дорогою. Обабіч зеленіли пасовиська, з густих садків визирали шпилясті будиночки, але попереду, за межами цього мирного, сонячного краю, на тлі вечірнього неба темнішала довга похмура смуга боліт, посеред яких здіймалися лиховісні пагорби.

Коляска звернула вбік і почала підійматися глибокими коліями, прокладеними кілька століть тому між високими насипами, порослими вогким мохом і м’ясистим хвощем. Бронзова папороть і листя ожини блищали в світлі надвечірнього сонця. Далі ми проїхали вузенький гранітний місток через потік, що з ревом плинув по сірих брилах. І дорога, й потік вилися долиною, зарослою дубками й соснами. На кожному повороті Баскервіль зачудовано скрикував, з цікавістю озираючись і засипаючи нас нескінченними запитаннями. Його очам усе здавалось казково гарним, але я не міг позбутися почуття смутку, що його навівали ці пасовиська, на яких лежала виразна печать осені. Жовте листя вкривало землю й килимом устеляло дорогу. Стукіт коліс нашої коляски поволі заглушив густий шар прілої трави; природа, здавалося, кидала свої сумні дарунки під ноги новому спадкоємцеві Баскервілів.