Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу
- Автор: Даймонд Джаред Мэйсон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-948-242-6
- Переводчик: Владимир К. Горбатько
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу». Краткое содержание книги:
Коли я вперше приїхав до Фінляндії в 1959 році, не знаючи майже нічого про історію її двох воєн з Радянським Союзом, я поцікавився у своїх фінських знайомих, чому їхня країна у багатьох відношеннях підкоряється Радянському Союзу, імпортує оті огидні «Москвичі» і боїться нового радянського нападу. Я запевнив своїх фінських друзів, що Сполучені Штати безумовно захистять Фінляндію, якщо СРСР на неї нападе. В ретроспективі я розумію, що не міг тоді сказати фіну щось більш жорстоке, нерозумне й безтактне. Фінляндія зберігає гіркі спогади про те, як у 1939 році, коли на неї напав Радянський Союз, на допомогу не прийшли ані Швеція, ані Сполучені Штати, ані Британія, ані Франція чи Німеччина. Фінам довелося вчитися на власній історії, що незалежність і виживання залежать від них самих і що їхня країна буде в безпеці лише тоді, коли Радянський Союз почуватиметься безпечно й довірятиме Фінляндії.
Моє невігластво поділяли й багато інших людей, яким не завадило б спершу розібратися в цьому питанні, а не огульно таврувати фінську політику принизливим терміном «фінляндизація». Ось вам типове визначення фінляндизації із «Нью-Йорк Таймc» за 1979 рік: «Кепські справи, коли малий і слабкий сусід, заворожений міццю та політичною брутальністю тоталітарної наддержави, робить ганебні й гідні усілякого осуду кроки, поступаючись своїми суверенними свободами». Ті, хто засуджують фінляндизацію, вважають політику Фінляндії боягузливою.
Багато з того, що робили фіни, дійсно вжахнуло б оглядачів із Західної Європи та США. У Сполучених Штатах або Німеччині ніколи б не відкладали президентські вибори, кандидат у президенти ніколи б не знімав свою кандидатуру, видавець не став би скасовувати видання своєї книги, а преса не займалася б самоцензурою лише заради того, щоб не образити надміру чутливих радянських людей. Такі вчинки були неприхованим порушенням права демократичної країни на свободу дій.
Але вразливість інших країн завжди є проблемою для тієї чи іншої країни. Дозволю собі ще раз процитувати президента Кекконена: «Незалежність країни не буває абсолютною... іще не було в історії такої країни, якій не довелося б коритися непереборним обставинам». А на те, що Фінляндії значно частіше, ніж США чи Німеччині, доводилося коритися таким обставинам, були вагомі й очевидні причини: Фінляндія — маленька країна, що межує з Росією, а США та Німеччина — не межують з нею і є значно більшими за Фінляндію. А чим би, на думку огудників фінляндизації, мала б натомість займатися ця країна? Не зважати на можливу реакцію Радянського Союзу й ризикувати, накликаючи на себе ще одне радянське вторгнення?
Критика з боку противників фінляндизації частково пояснювалася їхніми власними побоюваннями, що комуністичний Радянський Союз поволі приспить пильність їхніх країн і візьме їх під свій контроль. Але західноєвропейські країни та Сполучені Штати існують в абсолютно іншій геополітичній реальності, їм не доводиться мати справу з тими геополітичними проблемами, які змушена долати Фінляндія. Обґрунтування Кекконеном фінської політики підсумовується однією його фразою: «Фінляндизація не призначена для експорту».
Насправді фінська політика по відношенню до Радянського Союзу була, через необхідність, по-візантійському складною. Остаточним підсумком стало те, що через 70 років після закінчення Другої світової війни Фінляндія так і не стала ані радянським, ані (нині) російським сателітом. Натомість їй вдалося поволі налагодити зв'язки із Заходом, водночас зберігаючи добрі стосунки з Росією. Втім, фіни розуміють, що життя — штука непевна, а тому в країні зберігається обов'язковий призов до війська для чоловіків і добровільний — для жінок. Військова підготовка триває близько року й характеризується вимогливістю та суворістю, адже Фінляндія розраховує на те, що її військові дійсно вмітимуть воювати. Після року такої підготовки фінів скликають на збори резервістів кожних п'ять років до віку 30-35 років або старше. Резервна армія становить 15 % фінського населення, в перерахунку на Сполучені Штати це означає 50 мільйонів резервістів.
А тепер давайте у світлі сучасної фінської історії оцінимо дванадцять чинників, постульованих у зв'язку з їхнім впливом на подолання національної кризи (табл. 1.2), за аналогією з чинниками, що стосуються кризи особистісної (табл. 1.1). Один із цих чинників спершу заважав, а потім сприяв подоланню фундаментальної проблеми Фінляндії: загрози з боку могутнього сусіда, а брак трьох із них тільки заважав цьому.
Сім чинників, пов'язаних із подоланням кризи, з якою так переконливо впоралася Фінляндія, були такими: взяття на себе відповідальності (табл. 1.2, чинник 2), «спорудження огорожі» (чинник 3), потужна національна ідентичність (чинники 3 і 6), чесна самооцінка (чинник 7), подолання національного фіаско (чинник 9), гнучкість (чинник 10) і національні засадничі цінності (чинник 11). Серед країн, описаних у цій книзі, Фінляндія становить собою яскравий приклад взяття на себе відповідальності та чесної й ультрареалістичної самооцінки. Ця самооцінка була особливо болісною, бо радянські війська вбили, зробили вдовами, сиротами та бездомними значну частину фінського населення. Фінам довелося уникати пастки і не дозволяти жалю до самих себе і справедливому обуренню паралізувати стосунки з Радянським Союзом. Вони змогли усвідомити реалії: Фінляндія — країна маленька; вона має довгий кордон із Радянським Союзом; вона не може розраховувати на ефективну підтримку з боку своїх союзників; відповідальність за виживання лежить цілковито на ній самій; вона може певний час чинити спротив Радянському Союзу і змусити його заплатити високу й болісну ціну за вторгнення, але не здатна протистояти нападникам необмежено довгий період часу. Фіни винесли правильні уроки з помилок своєї довоєнної зовнішньої політики. Вони нарешті усвідомили той факт, що єдиним способом зберегти власну незалежність є завоювання довіри з боку Радянського Союзу в сукупності з поступками в плані економічної незалежності та певне обмеження права на висловлювання.
Фінляндія добре ілюструє нашу тезу про вибіркові зміни та «спорудження огорожі» (чинник 3). Реагуючи (після вересня 1944 року) на радянський напад, Фінляндія повернула навспак свою політику навмисного ігнорування Радянського Союзу й відмови від стосунків із ним. Вона запровадила нову політику економічної співпраці та частих політичних консультацій із сусідньою країною. Але ці зміни були дуже вибірковими, бо Фінляндія залишалася не окупованою, політично самостійною соціально-ліберальною демократією. Таке співіснування двох явно суперечливих типів ідентичності — однієї зміненої, а другої не зміненої — бентежило та сердило багатьох представників інших національностей, які вигадали зневажливий термін «фінляндизація» і вважали, що ця країна могла і мусила діяти якось інакше.
Фінляндія має надзвичайно міцну національну ідентичність (чинник 6), значно міцнішу, ніж могла б очікувати від такої маленької й загалом типово скандинавської країни мало знайома з нею людина. Фінська національна ідентичність і віра в унікальність своєї країни постала значною мірою з її красивої, але надзвичайно важкої мови, яку мало хто з іноземців наважується вивчати; з усного народного епосу «Калевала»; зі сторічної історії перебування Фінляндії в автономному статусі у складі Російської імперії, коли вона вже мала власну адміністративну систему, валюту та парламент. Окрім того, зміцненню національної ідентичності сприяла всесвітня слава її композиторів, спортсменів, архітекторів і дизайнерів. А нині фінська національна ідентичність ґрунтується ще й на гордості за свої воєнні подвиги під час Зимової війни. Свою участь у Другій світовій війні фіни сприймають із більшою гордістю, ніж громадяни інших країн, окрім Британії. Під час відзначення Фінляндією у 2017 році століття своєї незалежності про подвиги в роки Другої світової війни було сказано не менше, ніж про саме здобуття незалежності в 1917 році; це приблизно так само, якби під час святкування Дня Незалежності в США 4 липня більше уваги приділялося нашій перемозі у Другій світовій війні, а не проголошенню незалежності в 1776 році.