Вибрані твори

Придивіться уважніше до оголошення «Літературної газети»[601], органу Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП). Вона сама називає себе «необхідним порадником», приобіцює давати «марксистську критичну оцінку поточним фактам і явищам мистецтва». Немає числа цієї газети, де б вона не підкреслювала цього свого амплуа, часто-густо додаючи (прохаємо, мовляв, не сплутувати з іншими!), що критика «Літ[ературної] газети» не просто собі марксистська критика, а «ортодоксальна», «витримана», «справжня» і т. д. Про це пише вона не тільки в загальних статтях, але й у відповідях окремим читачам. Наприклад], у № 14 стор. 7 відповідь К. Малишкові: «Літ. газета по змозі негайно подає витримані марксистські рецензії на нові книжки».

І от у черговому за цією відповіддю числі (№ 15, стор. 5) подає, дійсно не дуже барячись, ця газета рецензію на видану видавництвом «Плужанин» повість С. Добровольського[602] «Залізний кінь».

Ви думаєте, що орган Всеукраїнської спілки пролетарських письменників зрадів, що на Радянській Україні вийшла перша книжка кубанського автора, що, таким чином, нова Кубань демонструє приєднання до загальноукраїнської радянської культури? Ви думаєте, що там відзначено хоч єдиним словом про те, що це є наслідок упертої боротьби за радянську Кубань, диктовану вирішеннями компартії, вирішення нацпитання і що, очевидно, за цією першою ластівкою полетять незабаром інші — та й уже полетіли, бо ДВУ видало збірки поезій Тв. Луценка[603] та Н. Щербини[604]. Ви думаєте, що «Літ. газета» підтримала хоч єдиним словом піонерів української радянської літератури на Кубані, що нечисленним гуртком боряться з проявами козацького, куркулячого шовінізму маненькою «Червоною газетою», видаваною в Ростові, ширять комуністичні думки серед напівписьменного населення Кубанщини?

Нічогісінько подібного не почуєте, не побачите, хоч сама «Літ. газета» напевно чула і бачила, як нещодавно «Червоний шлях» навіть спеціальне число кубанське випустив, щоб ознайомити тутешнього читача з життям наших кубанських товаришів і підтримати їх. Усе це мало обходить «витриманий» орган. Він «ортодоксально» заявляє, «що трактор (в розумінні машинізації господарства) є дійсно великий культурно-господарчий чинник в житті і побуті нашого села — це так. Але брати заяложену тему дрібного оповідання чи вірша для повісти — не варт було». Чуєте, повістярі наші: не беріть трактора за тему, «Літ. газета» не дозволяє, а вона знає, це ж бо марксистський необхідний літературний порадник.

Віршик про трактора — це можна. Ну, оповідання, як от Іван Ле[605] колись написав — це так-сяк. Дарма, що в наступному (16) числі подається рецензія на повість другого плужанина Павла Хуторського[606] «Трактори», де написано: «Названа повість безперечно дасть авторові ім'я і серед широких мас». Кінчається рецензія, щоправда, знов відворотним абзацом: «Загалом „Трактори“ розробляють у прозі поширений у сучасній поезії мотив, що став уже набридлим штампом. І тільки, як перший ширший твір прозовий на цю тему, він має певне значіння».