Учта для гайвороння
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: Пісня льоду та вогню #4
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Учта для гайвороння». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В. Бродового: березень 2015 — жовтень 2016 р. Друга редакція, оновлена і з виправленнями: 22 травня 2017 р.
Мапи до книжки, разом з повним доробком перекладів: http://ice-and-fire.in.ua.
— Може, Дареон усе вигадав. Співці так уміють. Вони завжди щось вигадують.
— Вигадують, — погодився маестер Аемон, — але й найчудернацькіші вигадки часто-густо містять зернятко правди. Знайди його для мене, Семе.
— Я ж не знаю, кого питати і як. Я знаю лише трохи високовалірійською, а коли до мене кажуть браавоською, то половини не розумію. Ви говорите різними мовами, і коли зміцнієте, то самі…
— Коли я зміцнію, Семе? Скажи мені.
— Скоро. Коли відпочинете і попоїсте. Ось прибудемо до Старограду…
— Я вже не побачу Старограду. Тепер я це знаю. — Старий міцніше ухопив Сема за руку. — Невдовзі я опинюся серед своїх братів. Одні були мені рідні за кров’ю, інші — пов’язані спільними обітницями. Та всі вони — мої брати. І мій батько… він ніколи не думав, що йому дістанеться престол, і все ж… Він часто казав, що то його кара за смертельний удар, завданий братові. Молюся, щоб він знайшов у смерті спокій, якого не знав за життя. Септони співають про солодкий визвіл, про те, як одного дня ми скинемо з плечей земний тягар і полинемо у далеку світлу країну, де сміятимемося, кохатимемо і бенкетуватимемо до кінця днів… але що як за стіною, званою смертю, немає ніякої країни світла та меду, а є лише холод, пітьма і біль?
«Він боїться» — зрозумів Сем.
— Ви не помираєте. Ви лише захворіли, та й усе. Хвороба минеться.
— Цього разу ні, Семе. Я бачив сон… у темряві ночі людина ставила мені питання, які б не посміла згадати удень. Для мене ж в останні роки важить лише одне питання. Чому боги забрали в мене очі та сили, і все ж лишили жити так довго в холоді й забутті? Якого зиску їм треба від безсилого старого? — Аемонові пальці, тендітні кісточки у плямистій шкірі, затремтіли. — Я пам’ятаю, Семе. Досі пам’ятаю.
Сем уже не міг втямити, про що йдеться.
— Пам’ятаєте що?
— Драконів, — прошепотів Аемон. — Лихо та славу мого дому.
— Останній дракон помер до вашого народження, — відповів Сем. — Як ви можете їх пам’ятати?
— Я бачу їх уві сні, Семе. Я бачу червону зірку, що спливає кров’ю в небі. Я ще пам’ятаю червоний колір. Я бачу їхні тіні на снігу, чую шурхіт шкірястих крил, відчуваю гарячий подих. Моїм братам теж ввижалися дракони, і їхні видіння та мрії згубили їх одного за одним. Семе… ми стоїмо на хиткому порозі справдження напівзабутих пророцтв, появи див і жахіть, які жодна жива людина не здатна осягнути розумом. Або…
— Або? — перепитав Сем.
— Або не стоїмо. — Аемон видав тихенький смішок. — Або це просто хвора маячня старого, що лежить при смерті.
Він утомлено заплющив очі, тоді змусив себе знову їх розплющити.
— Дарма я поїхав зі Стіни. Воєвода Сніговій не знав і не міг знати, але ж я мав бачити. Вогонь поглинає, але холод зберігає. Стіна… вже пізно кидатися туди й сюди. Морок чекає на мене за дверима і не прийме відмови. Шафарю! Ти служив мені вірно і дбайливо. Послужи востаннє — чесно та відважно. Піди до кораблів, Семе. Дізнайся все, що можеш, про драконів.
Сем обережно випростав руку з пальців старого.
— Я піду. Якщо ви так кажете. Я лише… — Він не знав, що йому сказати. «Не можу ж я відмовити.» Заразом можна пошукати Дареона — уздовж корабелень та пришибів Тандитної Гавані. «Спершу знайду Дареона, потім підемо до кораблів разом. А коли повернемося, то принесемо їжі, вина, дров для комина. Запалимо вогонь і зготуємо гарячу страву.» Він підвівся з місця. — Гаразд. Я тоді піду. Треба, то треба. Йоля буде тут. Йолю, засунь двері, коли я піду.
«Морок чекає за дверима.»
Йоля кивнула, колихаючи дитину коло грудей. Очі її налилися слізьми. «Зараз знову заплаче» — зрозумів Сем, досадуючи. Пас із мечем висів на кілку в стіні, поруч зі старим потрісканим рогом — подарунком Джона. Сем зняв паса, застібнув навколо себе, накинувся чорним вовняним кобеняком, витупцював за двері й незграбно спустився дерев’яними сходами, що рипіли під його вагою. Заїзд мав двійко передніх дверей — одні дивилися на вулицю, інші на протоку. Сем вийшов крізь перші, щоб уникнути трапезної, де корчмар неодмінно кинув би на нього кислий погляд, призначений тим гостям, які зловживали гостинністю закладу.
У повітрі відчувалася холоднеча, зате не було такого туману, як напередодні. Сем подумки подякував хоча б за це — бо інколи туман укривав ґрунт так щільно, що й ноги свої годі було побачити; одного разу він так трохи не забрів у протоку.
Хлопчиком Сем читав історію Браавосу і мріяв одного дня тут опинитися. Уздріти суворого та страшкого Велета, що постає з моря, проїхатися протоками у зміїному човні повз палаци та храми, подивитися, як брави танцюють танок води, виблискуючи вузькими клинками у зоряному світлі. Та опинившись тут, він чомусь не думав ні про що інше — лише як дістатися до Старограду.