Чужинець на чужій землі

— Тобі може здатися, що я неохайна домогосподарка; так воно і є. Майкл робить все так просто — більшу частину прибирання і те, про що я забуваю, — вона присіла, зібрала гроші й запхнула їх у менш заповнену чашу.

— Патті, поясни мені, заради Бога, що це?

— О... Ми поставили їх тут, тому що ці двері виходять на вулицю. Просто для зручності. Якщо хтось з нас йде з Гнізда, — а я роблю це майже щодня: ходжу за покупками, — нам можуть знадобитися гроші. Тож ми зберігаємо їх там, де не забудеш взяти трохи з собою.

— Хочеш сказати... Просто набираєте жменю і йдете?

— Ну звісно ж, любий. О, я розумію, що ти маєш на увазі. Але тут ніколи не буває нікого, окрім нас. Жодних відвідувачів, ніколи. Якщо в когось з нас є друзі ззовні, — а, звісно, у всіх нас вони є, — внизу є безліч гарних кімнат, цілком звичайних, якими теж користуються відвідувачі і де ми можемо їх прийняти. Ці гроші не там, де вони могли б спокусити слабку людину.

— Ха! Я дуже слабкий!

Вона м'яко захихотіла з його жарту.

— Як вони можуть звабити тебе, якщо вже належать тобі? Ти — частина Гнізда.

— Ну... Гадаю, що так. Проте хіба вас не хвилюють грабіжники? — він намагався підрахувати, скільки грошей могло бути в одній із цих чаш. Здавалося, більшість з них були більші за одинички; прокляття, він побачив одну з трьома нулями, яка й досі лежала на підлозі, — Патті пропустила її, коли прибирала.

— Один вдерся якраз на тому тижні.

— І що? Скільки він украв?

— О, він не вкрав. Майк відіслав його геть.

— Копів викликали?

— О, ні, ні! Майкл би ніколи не віддав когось копам. Я ґрокаю, що у цьому була б неправильність. Майкл просто... — вона знизала плечима, — змусив його зникнути. Потім Дюк залатав дірку в стелі в оранжереї, — я тобі показувала оранжерею? Там гарно... Трав'яна підлога. Хоча пригадую, що у тебе теж є така, — Джилл казала мені. Саме там Майкл побачив її вперше. Трава повсюди? У кожній кімнаті?

— Лише у вітальні.

— Якщо я коли-небудь опинюся у Вашингтоні, можна буде по ній пройтися? Лягти горілиць? Будь ласка!

— Звичайно, Патті. Гм... Вона твоя.

— Я знаю, любий. Проте вона не у Гнізді — а Майкл вчив нас, що краще запитати, навіть якщо ми знаємо, що відповідаю буде «так». Я б лягла на неї, відчула і наповнилася б Щастям бути у «маленькому гніздечку» мого брата.

— Завжди радий, Патті, — Бен різко нагадав собі, що й гадки немає, що могли б подумати сусіди, — проте сподівався на те, що своїх змій вона залишить тут. — Коли ти будеш у Вашингтоні?

— Не знаю. Коли наповниться очікування. Можливо, Майкл знає.

— Що ж, попередь мене, якщо зможеш, щоб я теж був у місті. Якщо ж ні, то Джилл завжди знає код від моїх дверей — я рідко його змінюю. Патті, хіба ніхто не стежить за цими грішми?

— Для чого, Бене?

— Ну, люди зазвичай так роблять.