Клуб невиправних оптимістів
- Автор: Генассия Жан-Мишель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-966-942-117-3
- Переводчик: Анастасия Шведик
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Клуб невиправних оптимістів». Краткое содержание книги:
— Хочеш чогось, Мішелю?
— Дякую, Володимире.
— Маю рисове тістечко.
— Я не голодний.
— Розіграємо партію? — спитав Ігор.
— Нема бажання.
— Що з тобою?
— Невеличка проблема. Хотів би з тобою порадитися.
Величезна помилка. На своє виправдання можу сказати, що в цій справі я дебютант. Слід було подумати, перш ніж щось казати. Озвучити публічне прохання про пораду Ігоря — означає дістати ще й думку Леоніда, Володимира, Павла, Імре, Томаша, Грегоріоса… Не могло й бути мови, щоб образити їх нашою усамітненою бесідою. Ми тут, щоб допомагати одне одному, чи не так? Тож усі повсідалися на банкетки. Леонід замовив дві пляшки кларету. Я поділився з ними своєю історією. Не всіма подробицями, звісно. Розповів лише останні епізоди. Вони слухали мене, запивали бісквіти ігристим. Під кінець вони замислилися.
— Ці бісквіти такі добрі, — сказав Грегоріос. — У нас таких не печуть.
— Жакі, повтори нам, — кинув Ігор.
— І в чому проблема? — спитав Павло.
— Я ж вам пояснив. Я не потрібен її батькові, бо я католик.
— Його правда, — відповів він.
— Це дискримінація!
— Він має право хотіти, щоби його донька вийшла заміж за єврея.
— Я її знаю. Родина її обдурила.
— Він не зобов’язує дівчину їхати з ними. Але їхнє місце справді там.
— Павле, ти єврей?
— Звичайно. Я вже сто років як не вірю в Бога, але я єврей до кінчиків пальців.
— Чому ти не їдеш до Ізраїлю?
— Особисто я хочу до Сполучених Штатів. Знаєш, Сланскі стратили, бо він був єврей. Як і більшість тих, кого повісили поруч із ним.
— А я говорю про батька, що забороняє мені бачитися з дочкою тому, що я не єврей!
— Це нормально, що ти йому не потрібен. Ненормально було б, якби був потрібен, — стверджував Володимир.
— Якщо він на таке погодиться, то не буде більше євреєм, — втрутився Ігор.
— І ти туди ж?
— Ти звідки взявся? З Марса звалився чи як? Думаєш, хто ми? Комуністи-втікачі? Вороги народу? У цьому Клубі всі євреї!
— Тільки не я! — вигукнув Грегоріос. — Я атеїст. Колись мене хрестили православним. Я відвідую церкву на втіху дружині.
— Я не дуже релігійний, — сказав Леонід.
— Бачиш, ми дотримуємося первинного процентного співвідношення, — вів далі Ігор. — Два до десяти.
— Я не знав, що тут у нас клуб святенників!
— Не забувай, Мішелю, якщо поодинокі євреї були революціонери, то більшість революціонерів були євреї. Але всі вони про це забули. 21-го сімнадцять із двадцяти двох народних комісарів Леніна були євреї. Сталін їм це нагадав. Ми теж, урешті, забули, що це означає. Ми більше й ногою до синагоги не ступали. Ця належність не несла в собі сенсу. Ми знову стали євреями проти власної волі.
— Я не бачу зв’язку зі мною та Камілою. У тебе син — мій ровесник і набагато молодша донька, якщо я правильно пам’ятаю?
— Їй було два, коли я поїхав. Тепер їй чотирнадцять.
— Якби твоя донька чи син сказали, що хочуть побратися з католиком, тебе б це розлютило?
— Я більше ніколи не побачу дітей. Навіть не знаю, чи вони досі живі. Досить довго мені здавалося, що це мене не обходить. То був спадок вимерлого світу, який варто було знищити. Я був антирелігійний. Як по той бік, так і тут нам освіжили пам’ять. Я знав медиків, яких замордували не через те, що вони були вірні, але через єврейську кров. Я розумію батька твоєї подруги. Ти не знаєш, чого він зазнав.
— Ти не відповів на моє запитання. Щодо твоєї дочки, сьогодні це становило б проблему?
— Частково. Більшою проблемою став би син. Через дітей.
— Ти забув про свої великі принципи? Це суперечить тому, що ти завжди стверджував!
— Мабуть, я змінився чи постарів.
— Вірогідно, було б ліпше переїхати до Ізраїлю, — сказав Володимир. — Там бодай можна б було спокійно працювати.
— Я вже теж про це думав, — підхопив Ігор. — Принаймні я б зміг там працювати за покликанням.
— Я думав, що релігія — опіум для народу.
— Сіонізм — не релігія, — зауважив Томаш.
— Та ви просто зграйка… зграйка…
Слова застрягли поперек горла. Не вихопилося жодне. Вони не зводили з мене очей, здивовані такою агресією.
— Не варто нервувати, Мішелю, — сказав Леонід. — Ми собі говоримо, аби побалакати.
Мені хотілося розридатись. Тієї миті між нами щось зламалося. Я більше не був частиною цієї групи. Вони мене виключили. Я шукав бодай якоїсь підтримки, а був нагороджений зіпсованим настроєм. Як же я міг бути до того сліпим і тупим, щоби нічого не помічати? Я не пробачу цього до смерті. Я вирішив покинути цей Клуб і більше не потикати туди й носа. Той, хто вирішив, що революціонери врешті стають гнобителями чи єретиками, помилявся. Він забув, що частина перетворюється на дурнуватих святенників.