Історія України-Руси. До року 1340
- Автор: Грушевский Михаил Сергеевич
- Серия: Історія України-Руси #3
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія України-Руси. До року 1340». Краткое содержание книги:
У третьому томі висвітлюється історія Галичини та Волині від утворення тут держави князя Романа Мстиславовича до загарбання значної частини території Польським королівством, а також становище Наддніпрянщини за умов панування золотоординських ханів.
Такий же тип поважної, „матерої удови” з боярських чи иньших кругів залюбки малюють і билини київського й новгородського цикля. Характеристичний образок удови з дружинного круга дає нам житиє Теодосия. Се була жінка „тїлом кріпка й сильна, як мущина”, з таким грубим голосом, що хто чув її, не видячи, думав, що то говорить мущина; не тільки господарство, але й свого сина, що лишив ся сиротою по батьку тринадцяти лїт, тримала вона дуже коротко, й часто била за те, що він не слухав ся. Коли він утїк від неї з прочанами, вона кинула ся наздогін і ледви нагнавши їх далеко від міста, з гнїву вхопила сина за чуб, кинула на землю й била його ногами, а потім вилаявши добре прочан, забрала Теодосия до дому й замкнула його в кайдани, аби не втїк. Подібні історії повторяли ся й частїйше, коли вже Теодосий мав більше як двадцять лїт 33).
Сей епізод служить нам заразом прецїкавою ілюстрацією відносин батьків до дїтей; що правда, Нестор представляє тут тиранство матери як муку, витерплену молодим Теодосиєм з любови до Христа, але в самім факті подібних „упімнень” дитинї він, очевидно, не бачить нїчого незвичайного. Вони, як я вже казав, вповнї відповідали тим педаґоґічним наукам, зачерпненим з старого завіту, які приносила його сучасникам візантийська книжність. В збірниках XIV-XV в. досить розповсюднене „слово къ родителямъ”, що належить по всякій правдоподібности ще перед-татарським часам і зводячи до купи такі старозавітні науки, умовляє батьків „наказати дЂти своя не сдовомъ точію, но и ранами” 34). Але в житю подібна метода виховання, мабуть, була явищем рідшим, нїж звичайним.
Наведена вище постанова Ярославової устави про лихі наслїдки батьківського примусу над дїтьми при ожененню або замужестві дає зрозуміти, що тодї сей акт в житю дїтей коли не звичайно, то дуже часто залежав від волї й вибору батьків. Се саме кажуть нам і иньші джерела; оповідаючи про княжі шлюби лїтописи наші уживають такі нпр. вирази, що князь-батько „поя” за сина свого таку і таку княжну, або „повелЂ” синови свому оженити ся з тою і тою, і він так і зробив. Се поясняєть ся до певної міри тим, що батьки женили й видавали заміж своїх дїтей зовсїм молодими, нпр. у так інтересно описанім шлюбі Ростислава Рюриковича з Верхуславою, донькою Всеволода суздальського, жених мав 15 лїт, а його наречена тільки вісїм (плака ся по ней отець и мати, занеже бЂ мила има и млада, сущи осми лЂтъ 35). Але часом „повелївав” батько оженити ся й синови досить дорослому, як Юрий свому сину Мстиславу: „повелЂ Дюрги Мьстиславу сыну своєму (що сидїв у Новгородї на столї) женити ся Петровною Михалковича, и ожени ся” 36). Так само розпоряджали ся шлюбом дїтей без їх волї й опікуни; Володимир Василькович, умираючи, наказує свому наступнику Мстиславу, аби не кривдив його жінки й доньки і аби не віддавав доньки неволею заміж: „не отдать єЂ неволею ни за когоже, но кдЂ будеть княгинЂ (а все таки не самій дївчинї!) моєй любо, тутоть ю дати” 37).
Залежність від батьків кінчила ся для доньок з замужеством — вони по тім принціпіально не належали більше до батькової родини, так що й до спадщини батьківської, як ми бачили вже, не мали права. Але се був тільки пережиток, в дїйсности звязок з батьковою родиною не переривав ся, як можна бачити хоч би з того, що мати-удова могла зіставити свою частину доньцї, коли всї сини були до неї не добрі, або що мати могла годувати ся на старости у доньки, або нарештї — можемо переконати ся з спадщинного права, признаного донькам бояр. З княжих відносин бачимо, що посвояченнє через жінку часом уставляло дуже близькі відносини між обома родинами; Ізяслав Мстиславич нпр. каже, що старшого зятя (Всеволода) він уважав наче своїм батьком 38).
Сини виходили з близшої залежности від батька (чи матери-удови) коли їх роздїляли, се ж ставало ся, правдоподібно, тодї, коли призволяв на се батько: якихось правно усталених речинцїв для сього не знаємо, та ледви чи й були вони. Близший подїл майна між синами означав ся батьківським „рядом”; при подїлї майна без батьківського тестаменту сини дїлили його, очевидно, нарівно 39), але самий двір нероздїльно діставав ся найменьшому синови 40) — постанова загальнословянська, що в звичайовім праві заховала ся й досї.