Історія України-Руси. До року 1340

Дуже поважне і самостійне становище вдови в давнїм руськім праві, як я сказав уже, кидає ясне сьвітло на дїйсне, фактичне становище жінки в родинї, покрите de jure повновластию чоловіка за його житя.

Коли вдова не виходила замуж вдруге по смерти чоловіка, право признавало її повновластною головою родини, на місцї її чоловіка. Опікун давав ся дїтям тільки тодї, як мати їх виходила знову замуж (таким опікуном звичайно був хтось з близших свояків небіжчика, але міг ним бути й вітчим). Такий опікун, як ми вже знаємо, був звязаний в своїх правах розпорядження: мав усю спадщину при кінцї опіки в цїлости віддати, страти поповнити, а собі діставав, за утриманнє сїєї родини, тільки приріст, надвишку: „истый товаръ воротити имъ, а прикупъ єму ceбЂ (зане онъ прекормилъ и печаловалъ ся ими): оже отъ челяди плодъ или отъ скота” 28). Становище вдови-матери було инакше; вона не відповідає за евентуальні страти (хиба як би вийшла замуж перед роздїлом спадщини), бо вповнї заступає місце батька, тільки що його ”ряду”, очевидно, не може перемінити. Навіть як би дїти противили ся і не хотїли її корити ся, право бере її права в оборону: „як би дїти не хотїли, аби вона сидїла на дворі (в значінню: правила домом), а вона захоче сидїти, то треба у всїм вчинити її волю, а дїтям волї не давати” 29). Від неї, очевидно, залежало рішеннє (коли се не вказано було батьківськім рядом), коли роздїлити синів. По роздїлї або зіставало ся вдові визначене її чоловіком (і окрім того мабуть, що вона принесла в посаг), або — коли не було визначене, видїляла ся з спадкової маси її „часть”. Сею своєю частию вона могла потім як хотїла розпорядити — себто могла дати кому схотїла з дїтей, навіть доньцї, але завсїди тільки дїтям. Поза тою вдовиною частиною на спадщину чоловіка жінка права не мала 30).

Таке становище вдови в родинї, як представляє його Руська Правда, потверджуєть ся иньшими джерелами, і не може бути сумнїву, що маємо тут до дїла з типовим представленнєм фактичних відносин. Практику, що вдова діставала від чоловіка якусь свою частину з спадщини, ілюструє княжа практика; нпр. Володимир Василькович передає по собі князївство Мстиславу Даниловичу, а своїй княгинї дає „городъ свой Кобрынь, и съ людьми, и з данею: како при мнЂ даяли, тако и по мнЂ ать дають княгинЂ моєй”, і кілька сїл. Така княгинина часть визначала ся часом при самім шлюбі, як Рюрик дає своїй невістцї Верхуславі город Брягин 31). Образ поважної вдови, що переймає функції свого чоловіка, поки виросте син, і держить ся на висотї свого обовязку, дає нам та ж історія Ольги: з малим сином, що не вміє ще кинути списа, ходить вона в похід на Деревлян, подорожує по землях з ним разом, або й сама їздить, „уставляющи уставы и урокы”, і „годує сина своєго до мужества його й возрасту його” 32).