Історія України-Руси. До року 1340
- Автор: Грушевский Михаил Сергеевич
- Серия: Історія України-Руси #3
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія України-Руси. До року 1340». Краткое содержание книги:
У третьому томі висвітлюється історія Галичини та Волині від утворення тут держави князя Романа Мстиславовича до загарбання значної частини території Польським королівством, а також становище Наддніпрянщини за умов панування золотоординських ханів.
Що до моральних відносин супругів, то їх в ідеальнім сьвітлї малюють перед нами безсмертні образки Слова о полку Ігоревім:
„Чути голос Ярославни: з рана промовляє вона зозулею: полину я, каже, на Дунай, умочу бобровий рукав у ріцї Каялї, обітру мойому князевн кріваві рани на кріпкім тїлї...
„Плаче з рана Ярославна на путивльських заборолах: „Вітре-вітрило, каже, чому так сильно вієш? пощо несеш на своїх легких крилах половецькі стріли на вояків мого милого? Чи не міг ти високо віяти під хмарами, або легко гнати кораблї на синїм морі? пощо розвіяв ти мою радість як ковиль по полю?
„Плаче з рана Ярославна в городї Путивлї на заборолах: „Дніпре славутицю! пробив ти камяні гори, пливучи через Половецьку землю, тихо нїс ти Сьвятославові кораблї на битву з Кобяком — принеси-ж і мого милого минї, аби не слала я до нього слїз над море.
„Плаче з рана Ярославна на путивльських заборолах: „Сьвітле, каже, й пресьвітле сонце — всїм ти тепле і миле, по що-ж горяче проміннє сиплеш на вояків мого милого, зігнувши їм луки серед безводного степа жаждою, замкнувши їм тули тугою?”...
Плаче не тільки княгиня: коли рознесла ся вість про нещасливий кінець похода, „заплакали руські жінки, кажучи: „О вже нам своїх милих анї гадкою, анї думкою не вернути, на очі не побачити, а того обіцяного золота й срібла анї в руки взяти”...
Як противставленнє сеї невтїшної, неперестанної туги жінки за своїм „ладом” 17), Слово уважає заслугою чоловіка, що він в рицарськім запалї забуває навіть свою любов до жінки: „забув він, каже воно про князя Всеволода, про княжу честь і богацтво, батьківський золотий стіл чернигівський (що мав з часом дістати, як вінець своєї князївської карієри), і свою милу жінку („хоть” — мила, бажана) — милі йому звички й прикмети його гарної Глїбівни”. Як бачимо, в риторичнім степенованню мила жінка положена, тут на кінцї, як щось милїйше від чести и богацтва і навіть від найвищого князївського ідеала „великого княжения”.
Таких образків не маємо богато, бо Слово лишило ся одинокою памяткою чисто сьвітського характера. Для духовних письменників, переважно — монахів, супружі відносини були темою досить заказаною, а з аскетичного погляду, що тодї панував, супружество й супружа любов — річею малоцїнною, навіть шкідною, як перешкода до вищого ідеалу житя — чернецтва. Ось нпр. який образок дає Нестор в житиї Теодосия, описуючи, як київський боярин Янь старав ся здержати свого сина Варлаама від монашества:
„Він звелїв його жінцї вбрати ся в усякі убори, аби звабити молодика, й догожати йому. Христовий же раб Варлаам зайшов у котрийсь покій (клЂть) і сїв у кутї. Жінка, як наказав її свекор, крутила ся коло нього й нарештї попросила сїсти на ліжку. Він же бачучи таку безстидність (неистовство) жінки, зміркував, що то батько зробив навмисне, аби спокусити його, і молив ся потайки в сердцї своїм милосердному Богу”. Просидївши так три днї не рухаючи ся з місця і нїчого не їдячи, він змусив нарештї батька пустити його в монастир, і його пустили дїйсно з великим плачем усїх домашнїх і жінки між ними, що „ішла за ним й плакала, зіставши ся без чоловіка”. Молодик же, не журячи ся тим, „як птиця з сильця”, кинув ся в свій монастир 18).
Обридливо, розумієть ся, виглядає таке трактованнє супружих відносин монахом, але ми про се калїцтво, яке між иньшим вносив в сучасні погляди аскетизм, будемо ще говорити, тут я навів сей епізод тільки, щоб пояснити, чому сфера супружих відносин, супружої любови так слабо представлена в нашім давнїм письменстві. Впливу тих аскетичних поглядів на родинні відносини взагалї не треба перецїнювати: вони не могли бути значні й широкі, і здорові підстави родинного житя брали, певно, гору над ними. Для контрасту родинних відносин я наведу ще одно місце з лїтописи — столїтєм молодше від Слова — оповіданнє про останнї часи житя Володимира Васильковича; він змальований його біоґрафом як ідеал людських і християнських чеснот, і се надає особливу вартість і сьому образку: