Моральні листи до Луцілія

Але з чого гли все-таки зрозуміли, що таке доброчесність? На неї вказали нам і притаманний їй порядок, і гожість, і постійність, і згідність між собою всіх учинків, і та незрівнянна велич, що підносить її над усім. А звідси - й наше розуміння блаженного життя, що пливе погідною течією, залежне в усій своїй цілості тільки від власної волі. Як це стало для нас очевидним? Зараз тобі скажу. Той досконалий муж, який сягнув доброчесності, ніколи не проклинав долі, ніколи не засмучувався, коли вона перестрівала його лихим випадком: вважаючи себе громадянином світу і воїном, він переносив усі труди, мовби це був наказ командувача. Хоч би що там трапилося, не відсахувався від того, що впало на нього долею випадку, як від зла, а сприймав як щось доручене йому самому. «Хоч би яке там воно було,- мовив він,- усе ж воно моє; хай прикре, хай суворе,- тим паче докладімо й тут усіх зусиль». Отож великим неминуче виявився той, хто ні разу не застогнав у біді, ні разу не поскаржився на своє приречення; не одному він дав зрозуміти, яким він є; як світло в темряві, так і він зблиснув і привернув до себе увагу всіх, адже був спокійний і лагідний, рівно справедливий як у людських, так і в божественних справах. Була в нього досконала душа, що сягнула своєї найвищої межі, понад якою - лише божественний дух, частка якого спливла й у ту смертну оболонку. Тож людина ніколи не буває подібнішою до бога, ніж тоді, коли, роздумуючи про свою смертність, знає, що народилась вона для того, аби пройти свій життєвий шлях, і що це тіло - не постійне житло, а тимчасовий притулок, який доведеться покинути, тільки-но відчуєш, що стаєш обтяжливим для господаря. Кажу ж тобі, мій Луцілію: найкращий доказ високого походження нашої душі - це те, що вона вважає надто низькою і гнітючою для себе оселю, в якій перебуває: те, що вона не боїться покинути її. Адже хто пам'ятає, звідки прибув, той знає, куди відходить. Хіба не бачимо, як багато різних неприємностей нас пригноблює, наскільки невідповідне для нас це тіло? Нарікаємо то на голову, то на живіт, то на груди, а то на горло. Вчора нам дошкуляли сухожилля, нині поболюють ноги, завтра дошкулятиме нежить; іноді крові замало, іноді - надто багато: звідусіль натискають на нас недуги, проганяють нас геть. Так буває з усіма, хто замешкав у чужій оселі. І от, одержавши волею жереба таке кволе тіло, ми все ж снуємо свої задуми у вічність і, наскільки можна розсунути межі людського віку, настільки й заповнюємо той проміжок сподіваннями, не вдовольняючись навіть найбільшим багатством, найбільшою могутністю. Що тут може бути безсоромнішого, без глузді піого? Для нас, хто йде до смерті, ба радше вмирає,- всього замало! Адже з кожним днем ми ближче до останнього, і кожна година жене нас туди, звідки маємо впасти. Глянь, наскільки засліплений наш розум: що кажу як про майбутнє, те, власне, відбувається тепер, і велика його частка - вже позаду, бо вже її прожито. То велика наша помилка - страх перед останнім днем: до смерті в однаковій мірі наближує нас кожен день. Утома - це не той крок, на якому падаємо: він - лиш вияв утоми. Останній день лише приходить до смерті; йде до неї - кожен. Вона скльовує нас, а не поглинає.