Моральні листи до Луцілія

Гроші нікого не зробили багатим - навпаки, вони сповнюють кожного, хто їх громадить, ще більшою жадобою до себе. Питаєш, яка причина тієї невситимості? Хто має багато, той починає мізкувати над тим, як би то він міг іще більше мати. Врешті, можеш взяти будь-кого з тих, чиї імена ставлять поряд з іменами Красса та Ліцінія , й вивести на середину. Хай кожен виставить опис майна й підведе підсумок - що має і на що сподівається далі: він, якщо повірити мені,- вбогий, а якщо тобі,- то може зубожіти. А от хто пристосувався до вимог природи, той не тільки не відчуває вбогості - він не боїться її. Однак, аби ти не думав, що то легка річ - обмежити своє майно до природної міри, скажу таке: навіть той, кого вважаємо близьким до природи, кого називаєш убогим, навіть той володіє чимось зайвим. Багатство засліплює людей, приковує до себе їхні погляди, надто, коли з чийогось дому виносять купу грошей, коли там навіть крівля у щедрій позолоті, коли впадає в очі й прислуга - чи то однаковою будовою тіла, чи своїм одягом. Але щастя всіх тих багачів спрямоване на те, щоб його озирав люд, воно - надворі. А той, кого ми відвели далеко від люду, далеко від фортуни, той щасливий всередині. Бо щодо тих, чия клопітлива вбогість несправедливо привласнила собі ім'я багатства, то тут - як із хворобами: кажемо, що маємо гарячку, а насправді це вона має нас у своїй владі. Коли ж говоримо, що його трясе лихоманка, то відповідно треба казати, що когось трясе багатство. Одне слово, ні в чому іншому не прагну тебе переконати більше, ніж у тому, аби ти все міряв природними потребами; а їх можна задовольнити або даром, або незначним коштом. І не важся до бажань домішувати пороки! Ти цікавишся, на який стіл, у якому сріблі, з рук якої прислуги - чи одного зросту, чи проворної - подаватимуть обід. Але ж природа, окрім їжі, нічого іншого не жадає!