Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
А тим часом Сталін тиснув на Хрущова і вимагав виконання планів хлібозаготівлі, називав його “сумнівним типом”, “націоналістом”, “народником”. Зрештою, він у 1947 р. був замінений Лазарем Кагановичем. Але голод тривав. Він охопив і Молдавію, нижню і середню Волгу. А в той самий час чорноземні райони Радянського Союзу вивозили зерно до Болгарії, Румунії, Польщі, Чехословаччини, Франції. Експорт зернових за 1946 р. становив 1,7 млн тонн зерна.
Диктаторсько–більшовицький уряд, отже, влаштував в Україні третій штучний голодомор (після 1921–1922 і 19321933 рр.). Уся тоталітарна система, як бачимо, продовжувала функціонувати без змін. Незмінними залишились і методи управління країною порівняно з 30–40–ми роками.
Формально продовжувала існувати так звана система радянської демократії, зафіксована ще в передвоєнний час усіма радянськими конституціями — і союзною, і республіканськими. Це створювало ілюзію народоправства, демократичного суспільства, зокрема, існували сільські, селищні, районні, міські та обласні ради, а також Верховна Рада на республіканському рівні. У межах усіх рад, окрім сільських, функціонували відповідні галузеві відділи й управління, які здійснювали керівництво усіма галузями господарства.
Проте їхня влада була нереальною, бутафорською, бо насправді паралельно існували партійні комітети, які здійснювали керівництво всіма напрямами економічного і суспільно–культурного життя країни. Ради ж усіх рівнів мали тільки виконувати рішення і директивні вказівки партійних органів — місцевих, районних, обласних, республіканських, союзних. А ці вказівки базувалися на рішеннях комуністичної еліти та затверджувалися на партійних з’їздах і рознарядках таких центральних державних установ, як Держплан, Держпостач, так званий народний контроль, карних органів влади тощо. Як і раніше, інструментами до виконання постанов і рішень, що розроблялися в центрі, були не тільки органи радянської влади — ради, а й профспілки та комсомольські організації.
Як і раніше, існувала система партійної номенклатури, яка призначалася партійними органами зверху і в руках якої перебувала вся реальна влада і всі реальні блага. Ця замкнута консервативна партійна верства цупко трималася за владу, була безумовним виконавцем рішень, що надходили зверху, і душила всяку живу думку й паростки нового, прогресивного в поглядах і методах управління. У своє замкнене середовище вона не допускала розумних та ініціативних, а це призвело до того, що на керівні посади висували, як правило, слухняних виконавців, сірих нездар, часто просто аморальних осіб. Основним їхнім надбанням — були вірність партійним лідерам і сила — партквиток і маузер.
Щоб зміцнити своє становище, безконтрольний диктаторський режим у 40–50–х роках розпочав зловісні каральні акції проти багатьох народів Союзу, щоб тримати їх у страху і зробити мовчазними рабами одного уряду, однієї правлячої еліти. В 40–х роках розпочалися не бачені ще в історії жодної країни світу виселення цілих народів з їхньої історичної батьківщини. Першими під цей репресивний прес потрапили 1941 року німці Поволжя. 1943 року були виселені в східні райони країни та в Сибір калмики і карачаївці; 1944 року — балкари, кримські татари, болгари, греки, вірмени, німці (з Криму); з Грузії — турки, курди, хемшили. Сталін обдумував питання і про виселення всіх українців. І справді, 1944 року з’явився “цілком таємний” наказ Берії і Жукова: № 0078–42 від 22 червня, який починався словами: “Выслать в отдельные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупантов…” — цебто, виселенню підлягали всі українці, адже вся територія України була окупована німецькими військами.
Водночас розпочинається нова хвиля терору і репресій проти української інтелігенції, як і проти інтелігенції в цілому, в усьому Радянському Союзі.
1946 року виходить сумнозвісна постанова ЦК ВКП(б) про журнали “Звезда” і “Ленинград”, яка проводила вказівку Сталіна про цькування відомих російських письменників М. Зощенка та А. Ахматової. Цю акцію в Україні підхопив Каганович, він розпочав шалену боротьбу проти так званого українського буржуазного націоналізму, котрий йому всюди ввижався — у соціально–економічному, науковому, культурному житті України. Підозрілість, істерія, переслідування національних кадрів характеризувала діяльність цього комуністичного лідера, за якого постійно вимагалося давати “клятви” у вірності партії та Москві, присягатися, обіцяти виправляти помилки.