Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Польський еміграційний уряд до того ж закликав створювати озброєні польські загони, які й розпочали жахливий терор проти українців на українських етнічних землях ще в 1941 р. Польські шовіністично настроєні загони цілеспрямовано знищували усіх свідомих українців — від землероба, учителя, агронома, священика до відомих громадських діячів. Застосовувалися жахливі тортури і розправи проти “диких гайдамаків”, “гайдамацьких банд”, як називали поляки мирних жителів українських сіл.
Уряд Сікорського ставив своїм завданням опанувати “східні креси”, взяти Львів — вони його називали “одвічне польське місто”, гніздо “орлят”, — а далі розпочати боротьбу з німецькими окупантами. Щодо більшовицьких військ такого завдання цей уряд собі не визначав, тобто, на першому плані еміграційний уряд і його збройні формування ставили завдання окупації українських земель із допомогою Німеччини.
У листопаді 1943 р. в люблінських лісах на переговорах представники польського еміграційного уряду домагалися від гітлерівців всілякої допомоги у боротьбі з УПА. Гітлерівські представники радо відгукнулися на це прохання і надали польській стороні збройні сили та авіацію.
Українські села здригнулися від терору і захлинулися кров’ю від жахливих катувань. Адже польським військам, озброєним німецькими окупантами було надане “право самостійного розстрілу мирних жителів”, про це повідомляли розвідники радянських партизанів. “Найкраще чистити чоботи українською хлопською кров’ю, прекрасно чистить.” — хвалився один польський поліцейський ще в 1939 р. Тепер кров’ю обливалися сотні українських сіл: уся Холмщина, Підляшшя, Волинь, Каниволя, Дратово, Динево, Грубишів, Молаков, Стрільці, Дрельов, Туган — незчисленна їх кількість, де людям виколювали очі, убивали сонних, виганяли із сіл… Польські колоністи, що посіли ці землі в передвоєнні роки, були всюди настроєні вороже, вважали українські території своєю власністю. Українці, що споконвіку мешкали тут і століттями обороняли цю землю, поливаючи її потом і кров’ю, вважали ці землі своїми.
У цьому й полягала трагічна роль прийшлих польських поселенців, які тепер успішно співробітничали з гітлерівськими окупантами проти українського руху опору на чолі з УПА. Згодом так само успішно співробітничали з прийшлою радянською владою та НКВС, а по закінченню війни також розпочали боротьбу з українським рухом опору, так само складали списки учасників УПА і передавали їх до збройних загонів чекістів, які разом із польськими ж збройними загонами знищували їх.
Цим і був спровокований вибух всенародної боротьби українців, зокрема на Волині, у 1943–1944 р. проти новоприбулого польського населення, яке пішло слідом за близькозорими ідеологами польського руху. Армія Крайова до приходу Червоної Армії провела кілька великих терористичних операцій, найбільшою серед яких була операція “Буря”. Польські еміграційні лідери, відчуваючи повну поразку фашистської Німеччини і готуючись до відновлення своєї державності, хотіли забезпечити повернення до Польщі тих українських земель, якими вона раніше володіла, Провід УПА намагався домовитись з АК, але польська сторона на переговори не йшла. Убивства ж продовжувалися.
Сучасні українські історики нараховують, що в тій боротьбі загинуло до 10 тис. і більше жертв — з польської сторони. Втрати ж українців були в десятки разів більшими, хоча зараз, після 60 літ мовчанки про ці події, важко зібрати повні дані.
У ході військових операцій влітку 1944 р. лідери ОУН–УПА створили свій військово–координаційний і політичний центр, який став своєрідним українським парламентом — Українську Головну визвольну раду (УГВР). Вся її діяльність була спрямована на консолідацію визвольних сил і на вироблення нового напрямку політичної програми, яка тепер базувалась на широких демократичних засадах.
У багатьох районах західного краю ОУН–УПА, як і радянські партизани, мала свої підконтрольні райони. Всенародний партизанський рух зсередини розвалював фашистський окупаційний режим. УПА, за німецькими даними, нараховувала до 100 тис. осіб, інколи більше. З іншого боку, безперечна перевага руху ОУН–УПА не тільки в західних областях, а й на території колишньої радянської України показувала, що населення України готове піти під його проводом і стати на шлях боротьби за незалежну Українську державу. Така ситуація не могла не насторожувати московський центр. Ось чому велика кількість українських партизан була перекинута в західні регіони України. Вони розпочали боротьбу проти УПА.