Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз

— Річард! — Закричав Чейз. — Не ходи туди! Не треба! Ти потрібен Зедду! Завіса пошкоджена, Річард!

А потім Чейз раптом різко натягнув поводи, і кінь зупинився. Річард знехотя пішов за сестрою Вірною, раз у раз озираючись через плече. Страж кордону здавався тепер зовсім спокійним. Він більше не кликав Ричарда.

Спішившись, він підхопив на руки дівчинку. Чорний смерч затулив їх, і останнє, що побачив Річард, були Рейчел і Чейз, що нерухомо дивляться в порожнечу.

Для мани все це здавалося трохи дивним, але, може, це всього лише хитрість, виверт, щоб привернути його увагу?

Сестра Верна знову покликала його:

— Іди ж! Іди! Не примушуй мене вдаватися до крайніх заходів! Тобі не можна зупинятися! — Вона повільно рухалася вперед, озираючись при кожному кроці.

— Прохід звужується. Поспішаймо, поки пастка не закрилися!

Річард ще раз оглянувся. Темрява вже майже повністю приховала Рейчел і Чейза.

Річарду здавалося, що вони йдуть кудись, з кожною секундою все більше і більше віддаляючись від нього. Річард поспішив нагнати свою супутницю.

Дивна мана. Чому вона привиділася йому? Все виглядало зовсім як в житті, і друзі були так близько — простягни руку і доторкнешся. А може, невідома чаклунська сила намагалася спокусити його, змусивши піти за тими, кому він вірив, як самому собі? Річард знову побачив Чейза, що в розпачі волає до нього.

Зусиллям волі він примусив себе заспокоїтися. Звичайно, мана має бути правдоподібною. Дуже ймовірною. Інакше хто ж в неї повірить? Не будь вона такою схожою на реальність, вона нікого не змогла б обдурити…

Річард зупинився: прямо перед ним стояв Джек і мирно щипав траву. Траву, якої не було на випаленій сонцем рівнині. Неподалік паслися Бонні і Джеральдіна. Річард ласкаво поплескав коня по крупу і вже зібрався було кликнути Бонні і Джеральдін, як раптом помітив, що поводи Джека валяються на землі. Річард похолов.

Сестра Верна зникла.

Блискавка з оглушливим гуркотом прорізала все небо і встромилася в землю прямо біля ніг Річарда. Жар обпалив його, волосся стало дибки. Перед очима танцювали біло-блакитні язики полум'я. Відскочивши вбік, він почав кликати сестру Верну.

Безуспішно. І тоді Річард повільно пішов вперед, ведучи на поводі коней. Він озирався при кожному кроці, а вогненні стріли немов переслідували його, б'ючи в землю там, де він стояв мить тому.

Раптово з'явилися вогненні кулі. Вони зі свистом пролітали мимо Річарда, і їх було так багато, що, здавалося, горить саме повітря. Вогонь ревів, наступаючи суцільною стіною. Річард кинувся бігти. Збожеволівши від жаху, він метався з боку в бік, прикривши голову рукою, наче це могло його врятувати. Гуркіт наростав. Всюди, як живий, клубочився, міняючи обриси, чорний пил. Річард біг, не розбираючи дороги, мріючи лише про одне: врятуватися від блакитних блискавок і жовтого полум'я.

Несподівано прямо перед ним з темряви виникла гладка біла мармурова стіна. Важко дихаючи, Річард зупинився і глянув наверх, але так і не зміг розгледіти кінця стіни, прихованої чорними хмарами. Чергова блискавка вдарила так близько, що він знову кинувся бігти, потягнувши за собою коней. В середині стіни він зауважив арочний отвір. Звернувши за кут, він виявив ще одну таку ж арку Річард рахував на бігу. Кожна з п'яти сторін невідомої споруди була близько тридцяти кроків у довжину. І в кожній посередині були однакові арки, кроків шести в ширину. В одній з таких арок Річард зупинився перевести дух.