Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Мор Беньовскі потрапив до російського полону та був засланий аж на Камчатку, але… Не така то була людина. Він збіг 1771 з іще двома або трьома десятками зеків, захопивши корабель у порті Пєтропавловска, та дістався Європи. Він, дивні справи, помер королем Мадаґаскару, захищаючи його від наїзду французів.
Цікавих людей народжувало воно часом, оте ХVIII ст. – вік Просвіти.
Подiл України мiж Росiєю та Польщею на час змiцнив позицiї обох конкуруючих iмперiалiзмiв в Українi, але неухильний подальший польський занепад був помiтний голим оком. В той час, як окупована Москвою схiдна Україна, переживши шок Батурiна та катастрофи 1709, сидiла тихо пiд малоросiйською старшиною на побiгеньках у московського пана, захiдна (пiд Польщею) дослiвно кипiла. Бо польське шляхетство, як завжди не визнавало жодних компромiсiв з «хамами». Та польська верхiвка, наче свiдомо наближуючи перший подiл Польщi 1772, – «наводила порядок», накликавши собi ж на шию Гайдамаччину. То було таке щось, як та Жакерiя у Францiї 1358, або Бауернкрiґ у Нiмеччинi 1524. З тiєю всього й тiльки рiзницею, що протяглася з 1734 по 1768.
Рух охопив Київщину та Подiлля – низка селянських повстань, яких придушувано в одному мiсцi, а вони спалахували вмить десь в iншому. Протягуючись так з року на рiк, бо ряди гайдамакiв поповнювалися як iз лав зруйнованого селянства, так i з Великої Сiчi Запорозької. Попри безнадiйно вже московську орiєнтацiю її верхiвки.
Найбiльшого розголосу набув фiнал Гайдамаччини – так звана Колiївщина. Повстання пiд керiвництвом 28–лiтнього запорожця Максима Залiзняка, поспiхом проголошеного гетьманом, та дещо старшого уманського сотника Iвана Гонти. Повстання було придушено, як пiдступом, так i далеко переважаючою силою росiйського вiйська. Яке суворо покарало власних «пiдданих». Зокрема М. Залiзняка, пiсля належних тортур, згноїли десь у Сибiру. А I. Гонту та тих iз ним, що вважалися польською власнiстю було передано полякам, де вони були покаранi зi звичною у них нелюдською жорстокiстю. Хоч це нiяк не допомогло їм уникнути Першого подiлу Польщi.
Повстання спiвпало у часi з конфедерацiєю у Барi, яка не мала успiху, в значному ступенi саме завдяки цьому. Повстанцi, годi казати, могли розраховувати на допомогу єдиновiрцiв, та мабуть i розраховувли, але… Гонта i Залiзняк були запрошенi до росiйського табору на переговори, та там i захопленi. Це дає привiд iще раз згадати добрим словом справедливих монголiв, якi стирали з землi саму мiсцевiсть, де бувало скоєно щось подiбне. Гайдамакам згiдно приписують небувалi звiрства, як польська, так i росiйська сторони, але вiрити їм обом, ми, шкода, не маємо жодних пiдстав. М. Бобжинськi оцiнює кiлькiсть жертов в Уманi на 20 000 людей, але… Чи не було це бiльше вiд населення тодiшнього мiста? – свiдчень гiдних довiри сучасникiв, як i самих гайдамакiв, ми, на превеликий жаль, не маємо.
Тарасу Шевченку дорiкали i дорiкають кривавiсть його «Гайдамакiв», але ж уся його провина лише в тому, що вiн просто вiрив тодiшнiм iсторичним джерелам. Але, тодi й бiльшiсть вiрила. Бо це лише ми, люди ХХ ст. з усiх бокiв оточенi повенню щоденної брехнi – сто разiв перевiримо, поки повiримо, а тодi… Не слiд забувати, що тодi тiльки починалося XIX ст.
Але, саме внаслiдок Гайдамаччини, де була задiяна сила запорожцiв – наблизилося те, що майже за пiвстолiття передбачав у своєму листi до Сiчової верхiвки – проникливий гетьман Пилип Орлик. Знищення й депортацiя Запорозької Сiчi.
Ще раз нагадаємо, що в Умані виникає оте повстання гайдамаків, яке уносить життя, так кажуть, до 20 000 людей; але – це дані польські та російські, яким саме тому й не слід так уже беззастережно вірити. Його з великим трудом придушує з польськими військами коронний обозний Стемпковський. Але, скористалися з цього й сусіди, виставляючи, ніби, кордон проти поширення розрухів на власні терени. Виступають австрійці, а з ними й Прусія, поготів, Фрідріх II – король пруський, вже 1769 уклав план часткового поділу Польщі та окупував для себе її західну частину – нижню течію Вісли. Дивлячись на це Австрія окуповує й собі прилеглу частину Польщі – Галичину. Росія забирає поки північний схід – Білу Русь: Полоцьк, Вітебськ та Могильов.
Зазначимо тут велику помилку Росії, що віддала Австрії Галичину, населену українцями та поляками. Бо згодом із Галичини розпочнеться польський визвольний рух, що призведе до виникнення міжвоєнної Польщі; звідти ж почнеться й український визвольний рух, який спричинить стільки клопоту Москві. Якби ще тоді їй пощастило би захопити та придушити Галичину, – все було би інакше.
Російський стервоїд дещо вичікує, але нічого не забуває, та потім 1793, користуючись, відволікаючою увагу Європи, Французькою революцією – захоплює західну половину Білої Русі, Поділля та мало не всю Волинь. Західний кордон Росії проходить тепер чи не за меридіаном, поміж Баром та Львовом, через Пінськ. А Прусія окуповує Великопольщу з Познанню та Калішем. Австрія не втручається цього разу. Російської «допомоги» запросила Тарговіцька конфедерація 1791, збіговисько підкуплених Москвою зрадників.