Вовки Кальї. Темна вежа V

Він раптом упіймав себе на тому, що думає про ка, а це траплялося з ним нечасто (Едді, який вважав, шо Роланд ні про що інше не думає, дуже б здивувався). У ка було одне-єдине тверде правило: «Відійди вбік і не заважай мені працювати». Тоді чому, на Бога, так важко було засвоїти цей простий принцип? Звідки бралася ця дурна потреба завжди втручатися? Всім було відомо, що Сюзанна Дін вагітна. Роланд знав буквально з моменту зачаття, коли Джейка видобували з дому в Датч-Гіл. Сюзанна сама це знала, попри те що закопувала вздовж дороги закривавлене ганчір'я. Тоді чому вони так зволікали з бесідою, яка відбулася минулої ночі? Чому не могли наважитися на неї? Чому зробили з цього таку проблему? І чим загрожувала їм ця розмова?

Роланд сподівався, що нічим. Але він міг і помилятися.

Однак зараз краще було над цим не розмірковувати. Тим паче, що він не хотів псувати собі ранок, бо почувався напрочуд добре. Принаймні фізично. Нічого не боліло і…

— Я думав, ви пішли спати невдовзі після того, як я залишив вас, стрільцю, але Розаліта сказала мені, що ти прийшов мало не на світанку.

Роланд відвернувся од паркана і своїх думок. Сьогодні Каллаген убрався в темні штани, темні черевики і чорну сорочку з круглим коміром-стійкою. Хрест висів на грудях, а сиве волосся не стирчало на усі боки, як зазвичай. (Можливо, він чимось його прилизав.) Якийсь час він стійко витримував Роландів погляд, потім повів далі:

— Вчора я об'їжджав дрібні угіддя, причащав тих, хто цього хотів. І вислуховував їхні сповіді. Сьогодні те саме робитиму на ранчо. Багато ковбоїв тримаються стежини Хреста, як вони це називають. Мене повезе Розаліта, тож обід і вечерю вам доведеться зготувати собі самотужки.

— Ми впораємося, — запевнив його Роланд. — Ти маєш кілька хвилин для розмови зі мною?

— Авжеж, — кивнув Каллаген. — Якщо не можеш затриматися, не варто й підходити. Думаю, ця порада може добре прислужитися не лише священикам.

— Чи вислухаєш ти мою сповідь?

Каллаген здійняв брови.

— Ти віриш у Людину-Ісуса?

Роланд похитав головою.

— Анітрохи. Але чи ти вислухаєш? І чи триматимеш у таємниці?

Каллаген пересмикнув плечима.

— Щодо таємниці, це просто. Це наш обов'язок. Тільки не плутай уміння зберігати таємницю з відпущенням гріхів. — Він холодно усміхнувся. — Прощення ми, католики, тримаємо лише для себе, щоб ти знав.

Роландові ніколи не спадала думка просити відпущення гріхів. Більше того, він вважав безглуздою саму ідею того, що це може йому знадобитися (або що ця людина може його дати). Він неквапом скрутив собі цигарку, думаючи про те, з чого почати і що саме розповісти. Каллаген терпляче очікував і шанобливо мовчав.