Вовки Кальї. Темна вежа V

— Так. — Голос Роланда був сухим, як тріск галузок у багатті.

— Думаєш, такі мандрівки можливі? — запитав у нього Каллаген. — Чи то була лише переконлива брехня тієї штуки?

— Гадаю, можливі, — відповів Роланд. — А ще думаю, що з Кальї ми виберемося саме через ті двері.

— Якщо так, то я хочу піти з вами! — навдивовижу пристрасно вигукнув Каллаген.

— Можливо, так і станеться, — сказав Роланд. — Але повернімося до кулі. Врешті-решт ти поклав скриньку разом з кулею в церкві. Щоб утихомирити її.

— Так. І це подіяло. Вона переважно спить.

— І разом з тим вона двічі відправляла тебе в тодеш.

Каллаген кивнув. Іскорка пристрасності спалахнула в його очах, як соснова гілка в каміні, й так само швидко згасла. Зараз він виглядав змученим. І дуже старим.

— Першого разу я потрапив до Мексики. Пам'ятаєте, з чого я починав свою розповідь? З письменника й хлопчика, який вірив.

Вони кивнули.

— Якось уночі, коли я спав, куля потяглася до мене й відправила до Лос-Сапатос, що в Мексиці. На похорон. Похорон письменника.

— Бена Мірса, — сказав Едді. — Того, що написав «Танець у повітрі».

— Так.

— А люди вас бачили? — спитав Джейк. — Бо ми для них були невидимками.

Каллаген похитав головою.

— Ні. Але відчували. Коли я підходив до них ближче, вони відходили. Неначе я став холодним протягом. Однак зараз не про це. Там був той хлопчик, Марк Петрі. Звісно, він уже виріс, змужнів, перетворився на юнака. З його вигляду і з того, як він говорив про Бена («Були часи, коли я б назвав п'ятдесятидев'ятирічного чоловіка старим», — так він почав свою надгробну промову), я здогадався, що то була середина дев'яностих років. Але я пробув там недовго… хоча цього часу вистачило, щоб збагнути, що моєму юному другові з тих давніх часів велося добре. Зрештою, можливо, в Салемз-Лоті я вчинив правильно. — Якусь мить він мовчав, а тоді сказав: — У посмертній промові Марк називав Бена своїм батьком. Це дуже мене зворушило, дуже.

— А вдруге ти потрапив у тодеші до замку Короля, — сказав Роланд.

— Так. Там були птахи. Великі гладкі чорні птахи. А більше я нічого не скажу. Тільки не серед ночі. — Сухий безапеляційний тон Каллагена не допускав жодних заперечень. Він підвівся. — Можливо, іншим разом.

Роланд уклонився, демонструючи згоду.

— Кажу спасибі.

— А ви не йдете спати?

— Скоро, — кивнув Роланд.

Вони подякували священику за розповідь (навіть Юк сонно гавкнув) і побажали йому доброї ночі. Провели його поглядами, і ще декілька секунд по тому ніхто не зронив ні слова.