Вовки Кальї. Темна вежа V
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #5
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб « Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-0584-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Вовки Кальї. Темна вежа V». Краткое содержание книги:
— Хто вони? — запитує він у чоловіка в чорному.
— Люди, яких ти, найпевніше, ніколи не стрінеш, — замріяно відповідає чоловік у чорному. Каптур ворушиться, і на мить Каллаген бачить восковий ніс і заглибину ока — маленьку чашку, наповнену темною рідиною. — Вони помруть під горами. А якщо цього не станеться, то істоти з Західного моря зжеруть їх живцем. Дод-е-чок! — Він знову сміється. — Але…
«Але ти, друже мій, чомусь не зовсім упевнений у собі», — думає Каллаген.
— Якщо ж вони все переживуть, — каже Волтер, — то це їх точно згубить. — І піднімає скриньку. Каллаген знову чує неприємне пульсування дзвіночків. — А хто їм це доставить? Авжеж, ка. Навіть ка потребує друга, ка-мей. Ним будеш ти.
— Я не розумію.
— Так, — скрушно киває чоловік у чорному. — А я не маю часу пояснювати. Як Білий Кролик у «Алісі», я спізнююсь, жахливо спізнююсь. Розумієш, вони мене переслідують, але я мусив зробити так, щоб поговорити з тобою. Справи-справи-справи! Тепер я маю їх випередити. Інакше як я заманю їх у пастку? Нам з тобою, Доне, треба закруглятися з бесідою, хоч, на жаль, вона була короткою. Повертайся в стайню, аміґо. Шугай, як кролик. У нірку!
— А якщо я не хочу? — Тільки «якщо» тут не діє.
Він ще ніколи не відчував більшої нехоті, ніж зараз. Що, як він попросить цього чоловіка відпустити його й спробує наздогнати ті тремтливі цятки? Що, як він скаже чоловікові в чорному: «Я маю бути там, те, що ти звеш „ка“, хоче, щоб я був там?» Здається, він знає відповідь. З таким самим успіхом можна плюнути в океан.
Неначе на підтвердження цього, Волтер каже:
— Твої бажання не мають значення. Ти підеш туди, куди накаже Король, і там чекатимеш. Якщо ті двоє помруть дорогою — а найпевніше, так воно і буде, — ти житимеш безтурботним сільським життям у тому місці, куди я тебе відправлю, і там помреш у старості з фальшивим, але приємним відчуттям, що спокутував гріхи. Ти житимеш на своєму рівні Вежі ще довго після того, як мої кістки розсиплються на порох на моєму рівні.
Це я тобі обіцяю, фадда, бо я це бачив у кристалі, кажу правду! А якщо вони все-таки виживуть? Якщо знайдуть тебе там, куди ти вирушиш? Що ж, у такому малоймовірному випадку ти допоможеш їм в усьому і так спричинишся до їхньої загибелі. Здуріти можна, правда? Як думаєш, можна здуріти?
Він робить крок до Каллагена, потім другий. Каллаген задкує до стайні, де чекають незнайдені двері. Він не хоче туди йти, але вибору немає.
— Не підходь до мене, — попереджає він.
— Ні, — відповідає Волтер, чоловік у чорному. — Я не можу на таке піти. — Він простягає скриньку Каллагену, водночас беручись рукою за її віко.
— Не треба! — різко каже Каллаген.
Бо чоловік у чорному не повинен відчиняти скриньку. Там, усередині, щось жахливе, щось таке, від чого одсахнувся б сам Барлоу, підступний упир, який змусив Каллагена пити його кров і відправив його у мандри Америкою, як капризну дитину, чиє товариство стало надокучливим.
— Може, й не відчиню, якщо ти не зупинятимешся, — дражниться Волтер.
Каллаген задкує в скупу тінь стайні. Скоро він опиниться всередині. Нема на то ради. Ті дивні з-одного-боку двері чекають на нього.
— Ти жорстокий! — випалює він.
Волтерові очі розширюються й на мить у них з’являється такий вираз, наче йому завдали тяжкої образи. Це безглуздо, але Каллаген дивиться в глибокі очі цього чоловіка й відчуває, що ця емоція щира. І це позбавляє його останнього проблиску надії на те, що це сон чи останній яскравий спалах перед смертю. Уві сні — принаймні в його сновидіннях — негідники ніколи не відчувають складних емоцій.
— Я той, ким зробили мене ка, Король і Вежа. Ми всі такі. Ми в одній упряжці.
Каллаген пригадує свою подорож: забуті силосні ями, заходи сонця, на які ніхто не дивиться, й довгі тіні, його власна гірка радість від того, що він тягне за собою свою пастку, співаючи, поки побрязкування ланцюгів, що його тримали, не перетворювалося на приємну музику.
— Я знаю, — каже він.
— Бачу, що знаєш. Рухайся.
Каллаген знову в стайні. Знову він відчуває слабкі, майже вичахлі пахощі старого сіна. Те, що сталося в Детройті, здається немислимим, майже галюцинацією. Як і всі його спогади про Америку.