Щит і меч
- Автор: Кожевников Вадим
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: В. Білова
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щит і меч». Краткое содержание книги:
Перші твори Вадима Кожевникова почали друкуватися в 1928 році.
В 1939 році вийшла збірка його оповідань «Нічна розмова», а згодом повісті «Степовий похід» (1940) та «Грізна зброя» (1941).
На початку Великої Вітчизняної війни Вадим Кожевников працював у фронтовій газеті, а з 1949 року він військовий кореспондент «Правды». Герої його післявоєнних збірок «Міра твердості» та «Дорогами війни» — це ті, хто виборював перемогу у грізну годину війни, хто грудьми став на захист рідної Вітчизни.
Роман Вадима Кожевникова «Щит і меч» присвячений подвигу радянських розвідників в тилу ворога.
Одні з них, отупілі й байдужі до всього, не здатні були зрозуміти запитання, які їм ставилися. Весь час злякано дивилися Вайсу на руки і, знітившись, заплющували очі, коли він мимоволі робив різкий порух.
Обличчя в них були одутлуваті, а очі тьмяні, з нерухомими зіницями.
Вони через силу вимовляли «так», «ні», «не можу знати». І кожного разу при цьому вставали, витягнувши руки по швах і різко піднявши підборіддя.
Інші, істерично збуджені, майже до нестями, напружені, реготали, плакали, лаялися, нахабно вимагали сигарет, горілки, обіцяючи за це все, що завгодно. Говорили без упину, але в гарячковому потоці слів Вайс не міг вловити будь-якого змісту, не міг добитися од них відповіді на свої запитання. У багатьох з них був нервовий тик: у них сіпалися підборіддя, нижні повіки, весь час тремтіли пальці. Це були психічно скалічені люди. Напівбожевільні.
Та найгнітючіше враження справляли ті, хто не втратив ще тут цілком психічного і фізичного здоров'я. Більшість їх озлобилася і стала жорстокими настільки, що їм було байдуже, хто буде потім жертвою їхніх злочинів. Найчастіше це були здорові бабеги, тупі, з кримінальним минулим. У таборах вони були блоковими наглядачками, вибравши зраду і катівство, щоб продовжити свої; життя, добути ситість, придбати владу звіра над людьми.
Одна така, з брезклим і м'ясистим лицем і вищипаними в ниточку бровами, заявила ображено Вайсу:
— І ніякого приниження я в цьому не бачу. Все цілком нормально. Тут їм не гурток самодіяльності.
— А вам?..
— А я — не вони. Я ідейна. Своя крупорушка у батька була. А чоловік — кушнір, до останнього вдома майстерню держав. Як могли, од властей своє заможне життя рятували. — Сказала зневажливо: — Тут дівки більш які? З котрими німецькі офіцери побалувалися. В казино водили, ввічливо, як наречених. А після здали в СС, ну, а ті сюди, на пансіон. Тільки які з них шпигунки? Сама назва. Ночами спати не дають. Плачуть. А за чим? За Радянською владою. Ось вона їм тепер, Радянська влада! — І показала дулю. Порекомендувала поважно: — Я б, пане офіцер, на вашому місці сюди з кого кадри добирала? Винятково з літніх, вони знають, як обернутися в житті, про них точно відомо, що вони Радянською владою скривджені. Мені, наприклад, ні медалі, ні ордена за моє геройство не треба. Мені б патент на торгівлю хутряними товарами. Тут я в люди вийду, будьте певні.
— І багато тут таких, як ви?
— Раз, два — та й усе. А ось в РВА є публіка нічого, собі. Унтер-офіцер Полканов про баню мріє. Його предки банниками були, на цьому ділі й капітал зібрали. — Спитала з надією: — Більшовиків проженуть, тоді поворот на повну котушку для вільної комерції?
Вайс примружився, сказав суворо:
— Та не для вас.
— А це ж чому?
— Як вам відомо з матеріалів РВА, Росія стане нашою колонією, а такі навчені люди, як ви, будуть і надалі виконувати каральні функції по відношенню до місцевого населення.
— Ну що ж, значить, візьмуть до фельдполіції. Я так вас зрозуміла? — Зітхнула, — Ну що ж. Теж посада.
Сорокін, полковник РВА, гладкий, хвацький, з віночком фарбованого в яскраво-чорний колір волосся навкруг білої лисини, хворів на астму й тому говорив, задихаючись.
Віддано дивлячись Вайсу у вічі, запевняв:
— У нас в РВА модерну не визнають, всяких там сучасних фокусів. По-старосвітському, як діди і прадіди. Шкваримо. Є такі мастаки — унікуми! В гестапо подібних немає. Там по-європейськи, із застосуванням всякої техніки. А в нас у РВА із звичайним сиром'ятним ремінцем віртуози!
Вайс сказав полковникові, щоб той додатково допитав лейтенанта Нюрку та її підсобницю про справу унтершарфюрера СС. А капітани Ауфбаум він допитає сам. Потім у супроводі капітана Ауфбаум обійшов гуртожиток курсанток. Це був такий самий барак, як і в «штабі Валі».
Задушно смерділо дезинфекцією. До цього смороду домішувався нудотний запах крему, одеколону, пудри — всієї тієї косметики, яку видавали курсанткам у ті дні, коли приїздило начальство.
Ауфбаум уважно оглядала напружені напудрені обличчя жінок, які стояли по команді «струнко». Одні з них намалювалися старанно, акуратно, інші зумисне недбало, немовби збиткуючись над собою. Таким вона робила суворі, зауваження. Пояснила Вайсу, що в курсанток є також партикулярний одяг. Але зберігається він у коморі ї видається в міру потреби, в окремих випадках.
— Наприклад? — спитав Вайс.
Ауфбаум зам'ялась.
— Ну… коли хто-небудь з приїжджих має бажання побесідувати…
— Зрозуміло, — сказав Вайс.
— Білизну їм ми видаємо солдатську. Але дозволяємо підрізати кальсони. А з обрізків вони шиють собі ліфчики.