В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
І тут до його слуху донеслися легкі, майже нечутні кроки — хтось ішов. Жаль, що не зачинив двері. Це — це Клондайк, тут і грабіжники водяться…
— Хто там? — запитав він, хоча знав, що у всьому будинку крім нього самого більше не було нікого. Та як не напружував зір, але розгледіти що-небудь у Суцільній пітьмі годі було. Стояв роздумливо. Може то йому вчулося? Але ні, в помешканні був сторонній. Це він відчував усім своїм настороженим єством.
— Ей, приятель?! Коли ти прийшов до мене в гості, то не будь мовчуном, — крикнув голосно, аж надто голосно, може від того, що в кімнаті стояла смоляна чорнота і він голосом хотів її подолати. І даруй, що зустрічаю без світла. У моїй фортеці немає жодної свічки. На жаль…
— Свічка не потрібна там, де треба дивитися і бачити серцем, — пролунав м’який, спокійний голос. — У тебе велике і добре серце золотошукача.
— Звідки ти знаєш, що я все життя шукаю золото…
— … людських душ, — закінчив за нього невідомий гість і додав: — Спробуй мене побачити…
І в ту ж мить він збагнув, що бачить. Дивно. Спершу з пітьми проступили очі — великі, світлі, доброзичливі, а вже потім він загледів у кімнаті високого чоловіка, простоволосого, у блакитному плащі. На грабіжника незваний гість щось не схожий — і то вже добре.
— З ким маю честь… містер… Як вас?
— Ентоні Мередіт, — представився незнайомець з легким поклоном.
— Джек Лондон, письменник, — відрекомендувався він.
— Я знаю, що ти — Джек Лондон, — сказав незнайомець, підходячи ближче і від нього ніби війнуло достиглим хлібом. — Знаю, що ти — син солдата і мисливця-блукача, матрос шхуни, золотошукач з Клондайку, шугай американських доріг, робітник джутової фабрики, один з мільйонів «білих рабів» Залізного молоха, бунтар, соціаліст, письменник. ІЦе молодий, але вже відомий. Гордість американської літератури.
— Ви добре вивчили мою біографію, містере Мередіт.
— Це було нескладно, бо хто ж тебе не знає.
— Але я, на жаль, не знаю, хто ви.
— Ти і не можеш мене знати, адже я із майбутнього, — відказав пришелець. — Із далекого, із 27-го сторіччя, або з П’ятого віку ери вселюдського братерства.
— Із дві тисячі сімсотого року? — письменник зітхнув: — О, таких гостей у мене ще не було. Але… Нас розділяють сотні і сотні літ, а ми стоїмо поруч. Хай це навіть і сон, але ж до біса гарний сон! Як би я хотів хоч одним оком, хоч на одну лише мить заглянути у таке далеке майбутнє людства.
Не кажучи й слова, Ентоні Мередіт випростав руку з якимось блискучим предметом, натис пальцем червоний виступ на ребрі і повільно повів тим прямокутником, наче вигортаючи з кімнати морок. Стіна почала голубіти, потім посвітліла. Хитнувшись вперед, Джек Лондон побачив на стіні блакитне небо, у якому висів гігантський космічний корабель, а під ним були зелені гори з білосніжними шапками снігів, а нижче — панораму сонячного міста. Воно випливало з долини виноградників, виростало, збільшувалось і письменник виразно бачив дивної архітектури будинки, просторі, залиті сонцем бульвари і площі, мармурові скульптури в парках… І всюди люди — вродливі, усміхнені, щасливі… Невже й справді в майбутньому настала вимріяна ера вселюдського братерства? Скільки сміху, пісень, дитячого щебету линуло з предивного того видива!
— Про таке майбутнє я мріяв у долині Клондайку, на Юконі, в горах Маккензі… Але, на жаль, його і за все золото Маккензі не купиш.
— Майбутнє не купують, його будують — своєю працею і своєю честю…
— Авжеж! Щасливі ви, люди майбутнього. Хоча й ми не безталанні, дещо теж спізнали. То що я бачу?
— Місто П’ятого віку ери Вселюдського братерства. Дві тисячі сімсотий рік за загальним літочисленням.
— Овва! Це таки мені сниться.
— Ні, місто бачиш справжнє.
— Але ж воно… казкове, — замислено мовив письменник. — Невже й справді у вашому сторіччі на Землі більше немає зла і неправди? Гноблення і соціальної нерівності? Клятих воєн і крові? Невже й справді у вас люди всіх рас і племен — брати? Невже таке можливе?
— Так.
— І як це вам вдалося?
— Не тільки нам, а й вам. Бо все, про що ви мріяли і за що боролися — збулося. Тож ви з нами. І ти теж. Глянь-но на оту площу, де біля пам’ятника бавляться діти. То стоїш у граніті ти — письменник-романтик Джек Лондон. На цоколі викарбувано всього лише одне слово: «Золотошукач».
— Гм… Це й справді так, адже я все своє дотеперішнє життя шукаю золото. — Зітхнув: — Тільки надто мало його знайшов.
Жадібно вдивлявся в обличчя невідомих йому людей.