В сузір’ї Дракона

Зовні Ольга — істинна древлянка з льонарського Полісся (Україна традиційно скуповувала в Древляндії льон, навзамін постачаючи у дещо відсталу Олину батьківщину сучасну техніку): сині, як льон, очі, біляве розкішне волосся, струнка, висока, в’юнка станом, запальна і неймовірно… гарна. Попри наші суперечки з національного питання, дівчина, як магнітом, притягувала мене до себе, і світ мені без неї уже був немилий.

Мене Оля вперто називала не українцем, яким я був і є, а половцем чи — під настрій — торком. Причепилася, бач, що я родом із Торчина, є таке містечко на Волині, селище міського типу, звідки й моє прізвище Торченко, де ще в часи Київської Русі селилися торки, переходячи на службу до великих київських князів, і серед них були половці. Звідтоді минуло сотні літ, що навіть у Торчині вже ніхто не пам’ятав, що його заснували колись торки (тюрки). Вони, щоправда, послов’янилися швидко, але кров свою передали русичам, творячи в русявій Русі чорнооку і чорноброву Україну. Певно, і в мій рід колись вплутався тюрк чи половчанин, бо я вдався смаглявим та чорноволосим, — ось чому Оля називала мене половцем. Сміючись, казала: «За половця я ще вийду заміж, але тільки не за українця». — «Чому? — дивувався. — Чим тобі не догодили мої співвітчизники?» — «А тим, що ви, українці, як велика порівняно з нами нація і країна навіть уві сні мрієте загарбати мою беззахисну батьківщину та приєднати її до своїх і без того численних володінь». — «Дурниці, — одказував я, сердячись. — Між нашими країнами — мир, дружба і братерство. Україна завжди охоче допомагає Древляндії». — «Все одно з вами, українцями, нам, древлянам, треба бути насторожі. Ми — країна маленька. Ні війська, ні могуті. Оглянутись не встигнеш, як ви заграбастаєте нас. Адже досі не змирилися з тим, що колись княгиня Ольга подарувала древлянам незалежність». — «За кохання цієї… м-м… немолодої вже тоді княгині до вашого князя Мала Україна — чи тоді Русь — розплатилася своєю територією». — «Годі старе ворушити — так історично, як прийнято казати, склалося. Бо так воно й мало бути, щоб наша Древляндія стала, зрештою, незалежною. Ваша княгиня Ольга цьому лише посприяла… До речі, тато й мама мої назвали мене на честь великої княгині Ольги, нашої рятівниці. Це ім’я у нас найпопулярніше ще з часів князя Мала». — «Не знаю, як Україна, але щодо мене, то я не проти піти походом на Древляндію, полонити одну синьооку древляночку та забрати її назавжди до Києва». — «Це тобі не вдасться, загарбнику, — сміялася Оля (а коли сміялася, то ставала ще вродливішою). — Древлянка, яку ти згадуєш, нізащо в світі не проміняє свою батьківщину на твою».