В сузір’ї Дракона

Військово-польовий трибунал, званий в країні, як Трибунал Прим-О (Примусового ощасливлення) засідав цілодобово. Змінювався лише склад трійок — доки одна бригада, відсудивши своє, відпочивала, збираючись з новими силами, інша невтомно виносила присуди, потім вони мінялися. І так двадцять чотири години на добу. Вироки оскарженню не підлягали. І що з того, що на кожну справу відводилося хвилин зо три (в особливих випадках — п’ять), черга йому надійшла лише о двадцять третій сорок п’ять, хоча в Трибунал його привезли о п’ятій ранку. В дожидальні роздягли догола, обплутали його холодними мідними дротами, підключили до комп’ютера і розумна машина показала, що стан цілковитої утіхи, відчуття глибокого задоволення й безмежної радості (а це типові ознаки щастя) затриманий спізнає лише тоді, коли згадує своє минуле. Так було безпомильно викрито, що він жив не кипучим сьогоденням в ім’я світлого завтра, а не рекомендованим минулим, а це в Країні було рівнозначно державній зраді. Так він потрапив під караючий меч правосуддя, як величали Трибунал Прим-О. На товариша — тепер вже колишнього, — який доніс на нього рідним карателям, він навіть не розгнівався — в Країні всі були зобов’язані доносити один на одного, це вважалося найвищим проявом патріотизму та вірності Країні, Народу і Справедливому Режиму, який і правив Країною та слухняним Народом. Приятель, який настукав на нього, не був винятком чи якимось чудовиськом. Він просто виконав державний наказ. Не зробив би це він, просигналив би інший — в Країні всі були зобов’язані стукати один на одного і кричати з усіх трибун: «За скільки, мовляв, ти продався (Кому — не мало значення. Будь-кому. Головне — аби продався).