В сузір’ї Дракона

Автор: Чемерис Валентин Лукич
Год: 2005
Язык: украинский
Год: Видавництво «Пороги»
ISBN: 966-525-569-Х
Жанр: Другие приключения

Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:

Сучасний український письменник Валентин Чемерис, володар багатьох літературних премій, успішно працює в різних жанрах. Так, він є автором історичних романів, серед яких особливою популярністю користується «Ольвія» (три масові видання, плюс касета для сліпих), «Фортеця на Борисфені», «Скандал в імператорському сімействі», «Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська», повістей «Кохання в Україні», «Засвіт встали козаченьки», «Я любила Шевченка», «Її звали янголом смерті», «Убивство на хуторі біля Диканьки», «Три шаблі над скарбом», «Державна коханка», багатьох повістей та оповідань на сучасну тематику. Також він є автором шістнадцяти збірок сатири та гумору, романів-есе «Президент», «Голгофа українського православ’я».
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.

Перейти на страницу:

МІСЯЦЬ СЮРЧАННЯ КОНИКІВ

Повість-химерія

Долорес:

— Яка ж то мрія?

Анна:

— Ет, так, химера!

Леся Українка

Мабуть, я тоді надто поспішав — летів стрімголов, як то чинять закохані, коли прислухаються до голосу не розуму, а серця, тож через поквап та хапанину й опинився того дня в наручниках — за спробу незаконного переходу кордону.

Одягнувши свою празникову червону, як жар, сорочку, що, на мою думку, так пасувала до черленого червня, я летів на відчай душі. Було чого. Вже Дажбог засвітив над градом Кия і над всією Руссю-Україною 23-й день червня, а наступного, 24-го, якраз на Івана Купайла[1] я мав бути — вирішувалась моя доля — в Древляндії, в землі Деревській, чи — Древлянській, як величали той край (його ще називали й простіше — Дерева) не тільки в часи Нестора-літописця чи й раніше, а й за моєї юності, у тій Древляндії, де мене нетерпляче виглядала княгиня Ольга… Ні, ні, не та, а — моя.

У розпалі був полудень року, як називали червень, в Києві полум’яніли маки й півонії, на базарах гірками здіймалися стиглі, як не бризнуть соком, черешні. Яріло благословенне червневе літепло, що, кажуть, ліпше кожуха. Дні стояли гожі й сонячні, і все подавало знаки, що так буде і завтра, і позавтра; комарі вилися роями, на ставках голосно кричали жаби, а це вказувало на гарну погоду; ще кували зозулі — теж ознака, що літо буде гоже; веселки опускали свої коромисла лише зі сходу на захід-це теж віщувало на добрі днини. Та й півні в Новобіличах, на західній околиці Києва, де я тоді мешкав, співали цілими днями — певно, від повноти задоволення літом, таке їм властиво в червні за його літепла.

Надходили Купальські свята.

На Івана на Купайла деревська молодь, як і в часи пракнязя їхнього Мала, неодмінно збиралася на березі тихоплинного Ужа вшанувати бога земних дарів, якому древляни щоліта підносили хліб — головний плід землі. За слов’янськими, ще прадідівськими, звичаями (в Україні вже майже забутими), деревські хлопці й дівчата, повбиравшись у вінки, розпалювали в надвечір’ї багаття біля води і, славлячи Купайла, кружляли в легеньких танках чи парами стрибали через жаркі вогнища — на щастя, на долю. Грища їхні молодечі незмінно тривають до білого світу. А втім, скільки тієї ночі, коли день у червні удвічі перевищує ніч.

На березі Ужа (або — Уша), неподалік Іскоростеня, матері городів древлянських, прадавньої столиці їхньої, в ніч на Івана Купайла мене й мала чекати Ольга — Оля, Оленька, княгиня моя древлянська. У ніч на Івана Купайла і мали нарешті щасливо завершитися наші багатолітні інтимні стосунки, що, здавалося, вже зайшли в глухий кут.

Познайомились ми в Києві, ще коли Ольга Корибут навчалася в університеті імені Тараса Шевченка, як і я, на історичному факультеті. У ті роки за домовленістю між двома суверенними державами деревська молодь (щоправда, на правах іноземців) навчалася в багатьох вузах України. Частина її потім поверталася в свою Древляндію (де, до речі, роботу молодому спеціалісту знайти було дуже непросто), але більшість назавжди залишалася в Україні (цьому охоче сприяла й українська влада), де рівень життя був значно вищий, та й була перспектива роботи й подальшого професійного зростання, і взагалі карликова Древляндія не йшла ні в яке порівняння з Україною, деревські хлопці охоче одружувалися з українками, а древлянки, в свою чергу, охоче виходили заміж за місцевих парубків, ті і ті з часом ставали добрими українцями, як і їхні, зрозуміло, діти.

Але не такою, на мою біду, виявилась Ольга Корибут, моя вічна радість і моє вічне горе. Була вона ревною (це мене трохи лякало) деревською патріоткою. Спершу ми з притаманним молодості максималізмом сперечалися мало не до хрипоти. Я доводив: чи не все одно, якої ти, мовляв, національності і де жити — в Україні чи в Древляндії, — хоча, звісно, краще все ж таки в Україні, але Ольга затято на своєму стояла: не все одно. Я — древлянка, такою була, є і буду до скону своїх літ. На щастя, ми згодом ніби примирилися, залишаючись, щоправда, на своїх позиціях, навіть здружилися, і дружба наша з часом непомітно переросла у щось більше.

вернуться

У давніх слов’ян свято Івана Купайла відбувалося в ніч з 23 на 24 червня, сьогодні в Україні його відзначають з 6 на 7 липня.

Перейти на страницу:

Сюжет

Атмосфера

Главный герой

Общее впечатление

Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)

Не работает?