Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
— Та от я, міс Скарлет, і Мамка. Вона ввесь день доглядає панночок. І Ділсі, вона сидить з ними зараз. Трьох нас, міс Скарлет.
«Трьох нас» — де колись була сотня. Скарлет насилу підвела голову, так нестерпно боліла шия. Вона розуміла, що голос у неї повинен звучати твердо. Як не дивно, слова виходили з її уст цілком невимушено й природно, наче не було ніякої війни й вона могла помахом руки покликати з десяток челядників.
— Порку, я хочу їсти. Є в домі що-небудь їстівне?
— Ні, нема. Вони все забрали.
— А на городі?
— Вони пасли там коней.
— А на грядках, де солодка картопля?
Щось подібне до задоволеного усміху з’явилось на його товстих губах.
— Про ямс я зовсім і забув, міс Скарлет. Гадаю, там усе ціле. Вони, янкі, зроду не вирощують ямс, по-їхньому це такий собі дикий корінь, та й годі...
— Скоро зійде місяць. Піди накопай трохи ямсу й підсмаж. А кукурудзяного борошна не лишилось? Або сушених бобів? А курей?
— Ні, мем, ні. Вони тих курей, що не поїли, прив’язали до сідел і забрали.
Вони... Вони... Вони... Чи ж і кінця не буде тому, що «вони» тут накоїли? Хіба мало того, що вони поспалювали та повбивали? Так вони ще й прирекли на голодну смерть жінок, дітей і безпорадних негрів у цьому сплюндрованому краю?
— Міс Скарлет, у мене є трохи яблук — Мамка сховала у льоху. Ми сьогодні їх їли.
— То принеси, поки накопаєш ямсу. І ще, Порку... Я... Я так знесиліла... Чи нема в пивниці трохи вина, нехай і з ожини?
— Ой міс Скарлет, до пивниці вони першим чином кинулись.
Раптом її занудило — голод, безсонна ніч, виснаження й страшна новина — все це разом навалилось на неї, і голова пішла обертом, аж вона мусила вхопитися за різьблену спинку канапи.
— Вина нема,— глухувато промовила Скарлет, і перед очима в неї постали нескінченні ряди пляшок у пивниці. Але нараз пам’ять її ожила.
— Порку, а оте кукурудзяне віскі в дубовому барильці, що тато закопав під альтанкою?
Ще раз подоба усмішки — радісної і шанобливої — освітила чорне лице.
— А ви ж і пронюшлива, міс Скарлет! Я й забув про те барильце. Але, міс Скарлет, це віскі негодяще. Воно ж і року ще не простояло. Та й те, що віскі — таки не для леді.
Ну й тумаки ці негри! Поки їм не розтовкмачиш, нізащо не здогадаються. А янкі ще надумали їх звільняти!
— Але для цієї леді й для тата воно якраз годиться. Сходи, Порку, швиденько відкопай барильце й принеси дві склянки, трохи м’яти та цукру, я приготую напій.
Поркове обличчя прибрало докірливого виразу.
— Міс Скарлет, хіба ви не знаєте, що в нас давно вже нема ніякого цукру. А м’яту їхні коні поїли, склянки ж вони самі перетолочили.
«Якщо він ще раз скаже „вони“, я заверещу. Я більше не можу»,— подумала вона, а вголос наказала:
— Та годі вже, сходи й принеси віскі, і не барись. Ми вип’ємо й таке.— І коли він обернувся йти, докинула: — Стривай, Порку. Так багато роботи, що я не можу й з думками зібратися... Ага, ось це. Я привела додому коня й корову, і корова дуже мучиться, її треба подоїти, а коня розпрягти й дати йому води. Скажеш Мамці, щоб запорала корову. Щоб якось уже дала їй раду. Дитина міс Мелані помре, якщо не буде чим її годувати, а у...
— Міс Меллі... вона не може?..— Порк з делікатності урвав на півслові.
— У міс Мелані нема молока.— Боже милий, та мама зімліла б, якби почула такі слова з її уст!
— Ну, тоді, міс Скарлет, моя Ділсі зможе годувати дитятко міс Меллі. Моя Ділсі оце недавно розродилася, і молока у неї стане на двох.
— То в тебе знову дитина, Порку?
Діти, діти, діти. І нащо Бог плодить стільки дітей? Хоча ні, це не Бог. Це дурні люди їх плодять.
— Атож, мем, такий опецькуватий чорний хлопчик. Він...
— Тоді скажи Ділсі, нехай не морочиться дівчатами, я сама їх догляну. А вона хай погодує немовля міс Мелані й зробить що може для неї самої. І скажеш Мамці запорати корову, а цього бідного коня ти вже сам одведи на стайню.
— Стайні нема, міс Скарлет. Вони порубали її на багаття.
— Не тороч мені більше, що «вони» те зробили й те. Скажи Ділсі, нехай подбає про них. А сам сходи відкопай віскі та набери ямсу.
— Але ж як його потемки копати, міс Скарлет?
— Відколи скіпку від дровеняки, ти що, сам не здогадаєшся?
— Так нема ніяких дровеняк. Вони...
— Зроби як-небудь... Сам придумай як. Але принеси, що тобі сказано, і не барись. Іди вже.
Голос її звучав тепер гостріше, ніж спершу, і Порк чимхутчій забрався з кімнати, а Скарлет лишилася сама з Джералдом. Вона лагідно поплескала його по коліну. Він дуже схуд, а мав же такі міцні стегна завдяки звичці їздити верхи! Треба чимось його відвернути від цієї апатії. Тільки не розпитувати про маму. Нехай уже пізніше, зараз у неї нема для цього сили.