Ностромо. Приморське сказання
- Автор: Конрад Джозеф
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-183-4
- Переводчик: Олена О’Лір
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Ностромо. Приморське сказання». Краткое содержание книги:
— Madre de Dios! Ти хочеш з’їсти мене заживо, Ліндо?
І цей вибух минув безслідно. «Вона нічого не знає. Вона нічого не може знати», — міркувала Джізелла. «Мабуть, це неправда. Це не може бути правдою», — намагалась переконати себе Лінда.
Проте коли вона вперше побачила капітана Фіданцу після своєї зустрічі зі знавіснілим Раміресом, упевненість у тому, що її спіткало нещастя, повернулась. Вона провела капітана поглядом від дверей до його човна, стоїчно запитуючи себе: «Чи зустрінуться вони сьогодні вночі?». Постановила не залишати маяк ні на секунду. Коли Ностромо зник, вона вийшла надвір і сіла поруч батька.
Статечний Ґарібальдіно почувався, як сам казав, «ще молодим». Так чи інакше останнім часом до нього дійшло чимало чуток про Раміреса, і зневага та неприязнь до того, хто, авжеж, не був таким, яким мав би бути його син, не давали йому спокою. Тепер він спав дуже мало, а кілька останніх ночей, замість того щоб почитати чи просто посидіти зі срібними окулярами пані Ґулд на носі перед розгорнутою Біблією, він ще й завзято обнишпорював острів уздовж і впоперек, пильнуючи своєї честі.
Лінда, поклавши свою худу смагляву руку батькові на коліно, спробувала вгамувати його тривогу. Раміреса нема в Сулако. Ніхто не знає, де він. Кудись завіявся. Його погрози нічого не варті.
— Ні, — перебив її старий. — Мій син Джан’ Баттіста сказав мені — сам сказав, — що той полохливий esclavo пиячить і грає в карти з усілякими пройдисвітами в Сапізі, на північному боці затоки. Він може знюхатися з найгіршими паскудами того паскудного негритянського містечка, щоб вони помогли йому вкрасти малу… Але я ще не такий і старий. Еге ж!
Лінда затято заперечувала можливість викрадення, і зрештою старий замовк, пожовуючи свої сиві вуса. Жінки бувають уперті у своїх переконаннях, і їм треба в цьому потурати, — от і його бідолашна дружина була така, а Лінда — вся в матір. Не годиться чоловікові сперечатись.
— Може, й так. Може, й так, — пробубонів він.
Але Лінда на цьому аж ніяк не заспокоїлась. Вона любила Ностромо. І зараз вона подивилась на Джізеллу, яка сиділа оддалік, з якоюсь материнською ніжністю, але й з ревнивим болем суперниці, розгніваної поразкою. Тоді встала і підійшла до неї.
— Слухай, ти, — грубо звернулась вона до сестри.
Джізелла з непереможною невинністю звела на неї свої очі, подібні до зарошених фіалок, і це пробудило в Лінді лють, змішану із захватом. Джізелла мала прегарні очі — оця Chica, лукаве створіння з білим тілом і душею, повною чорного обману. Лінда не знала, чого їй більше хочеться — з криком помсти видерти сестрі очі чи вкрити їх, таємничі у своїй безсоромній непорочності, поцілунками жалощів та любові. І раптом ці очі спорожніли, втупившись у неї відсутнім поглядом, залишилось у них тільки трохи страху, похованого в серці Джізелли не так глибоко, як інші її почуття.
Лінда сказала:
— Рамірес нахвалявся у місті, що викраде тебе з острова.
— Які дурниці! — відповіла молодша сестра, і в нападі норовливості, спричиненому довгим стримуванням емоцій, жартівливо, але й трохи зухвало додала: — Він тут ні до чого.
— Он як? — процідила крізь зуби Лінда. — Ні до чого? Ну то шануйся, бо ж батько ночами обходить острів із зарядженою рушницею.
— Не буде йому від цього добра. Скажи йому, Ліндо, аби він цього не робив. Мене він не послухає.
— Нічого я не скажу… більше нічого… нікому! — палко прокричала Лінда.
«Так довго тривати не може», — думала Джізелла. Треба, щоб Джованні швидше забрав її звідси — наступного разу, коли він припливе. Заради жодного срібла у світі вона не терпітиме таких жахіть. Від розмов із сестрою їй зле. А от пильність батька її не тривожила. Вона благала Ностромо не підходити до вікна сьогодні вночі. Він пообіцяв триматися цього разу подалі. А вона й не знала, не могла ні здогадатись, ні уявити, що він мав інші причини для відвідин острова.
Лінда піднялася просто на маяк. Час було розпалювати ліхтар. Вона відімкнула маленькі дверцята і важко зійшла нагору спіральними сходами, несучи у своєму серці любов до неперевершеного капатаса карґадорів, немов дедалі тяжчу ношу ганебних кайданів. Ні, вона не скине цих оков. Ні, а долю цих двох хай вирішує Небо. І, увійшовши до світлової камери, сповненої присмерку і місячного сяйва, Лінда обережно запалила ліхтар. А потім руки її опали вздовж тіла.