Ностромо. Приморське сказання

Невдовзі він знову підійшов до дверей, аби покликати молодшу доньку до хати. Уже пізно. Він тричі викрикнув її ім’я, поки вона повернула голову. Залишившись на самоті, Джізелла стала безпорадною здобиччю приголомшення. Вона пройшла до спальні, яку ділила з Ліндою, мов у глибокому сні. Це було так помітно, що навіть старий Джорджо, з окулярами на носі, підняв очі від Біблії й похитав головою, коли вона зачинила за собою двері.

Джізелла перейшла через кімнату, ні на що не дивлячись, і відразу сіла біля відчиненого вікна. Переповнена щастям Лінда, спустившись із вежі, побачила, що сестра сидить спиною до запаленої свічки й обличчям до темної ночі, сповненої зітхань вітру та шуму далекої зливи, — типової ночі тут на затоці, непроглядної для Божого ока та каверз диявола. Коли двері відчинилися, Джізелла не обернулась.

Було в тій непорушності щось таке, що зачепило Лінду на вершині її раювання. Старша сестра розсердилася, здогадавшись: малá думає про того нещасного Раміреса. Лінді хотілось поговорити. Своїм свавільним голосом вона гукнула: «Джізелло!» — але у відповідь — ані поруху.

Дівчина, яка збиралася жити в палаці й ходити по власній землі, мало не вмерла від жаху. Нізащо у світі не повернула б вона голови до сестри. Серце її шалено калатало. Вона квапливо сказала приглушеним голосом:

— Не говори до мене. Я молюся.

Розчарована Лінда тихо вийшла, а Джізелла сиділа далі, зневірена, розгублена, ошелешена, ніби терпляче чекала на підтвердження того, у що не вірилося. Здавалося, що безнадійна чорнота хмар теж їй сниться. Джізелла чекала.