Ностромо. Приморське сказання
- Автор: Конрад Джозеф
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-183-4
- Переводчик: Олена О’Лір
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Ностромо. Приморське сказання». Краткое содержание книги:
Він зачекав, його брала нетерплячка, поки пані Ґулд з’явилася знову, накинувши поверх сукні сірий плащ із великою відлогою.
Отже, у плащі з відлогою, подібному на чернечий, поверх вечірнього вбрання ця жінка, сповнена витривалості і співчуття, стала край ліжка, на якому нерухомо простерся горілиць блискучий капатас карґадорів. Білість простирадл і подушок разюче відтінювала його бронзове обличчя, а смагляві м’язисті руки, що так вправно обходилися з румпелем, вуздечкою та спусковим гачком, бездіяльно лежали на білому покривалі долонями догори.
— Вона не винна, — проказав капатас низьким стриманим голосом, ніби боячись, що гучніше вимовлене слово розірве тонку сув’язь, яка ще поєднувала його дух з тілом. — Вона не винна. То все я. Але байдуже. За це я не відповідатиму перед жодним живим чоловіком чи жінкою.
Він примовк. Обличчя пані Ґулд, дуже бліде в тіні відлоги, схилилось над ним з невтішною тугою і печаллю. А тихе схлипування Джізелли Віоли, — котра стояла навколішки в ногах капатаса, встеливши край його покривала своїм розпущеним золотим волоссям, що відливало міддю, — майже не порушувало тиші, яка панувала в палаті.
— Ха! Старий Джорджо — захисник твоєї честі! Лишень уяви: мене настиг Vecchio, такий спритний, такий несхибний. Я й сам не впорався б краще. Але на тому заряді пороху можна було б заощадити. Честь же була в безпеці… Сеньйоро, вона пішла б на край світу за Ностромо-злодієм… Я дав обітницю. Чари розвіяно!
Тихий стогін дівчини змусив його опустити очі.
— Я її не бачу… Байдуже, — вів він далі з ноткою колишньої величної безтурботності в голосі. — Досить одного поцілунку, якщо більше ні на що нема часу. Небесна в неї душа, сеньйоро! Ясна і тепла, мов сонячне світло, — швидко хмариться, швидко й розхмарюється. Ті двоє її розчавлять. Сеньйоро, вділіть їй свого співчуття, прославленого по нашій землі з краю в край, як і мужність та відвага чоловіка, котрий до вас говорить. Прийде час, і вона заспокоїться. І навіть Рамірес — хлопець непоганий. Я не гніваюся. Ні! То ж не Рамірес узяв гору над капатасом сулакських карґадорів. — Він примовк, тоді напружив сили і вже гучніше, трохи нестямно промовив:
— Я помираю зраджений… зраджений…
Але він не сказав, хто його зрадив і через що він помирає зраджений.
— Ось вона б мене не зрадила, — знову заговорив він, широко-широко розплющивши очі. — Вона була мені вірна. Ми збирались у далеку путь — дуже скоро. Заради неї я готовий був відірватися від отого проклятого скарбу. Заради цієї дівчинки я б залишив напризволяще всі ті футляри — повні-повнісінькі. А Деку узяв чотири. Чотири зливки. Навіщо? Пікардія! Аби мене зрадити? Бо як же я міг повернути скарб, якщо там бракувало чотирьох зливків? Сказали б, що я їх поцупив. І лікар так сказав би. Лихо-лихо! Це мене не відпускає!
Пані Ґулд низько нахилилась над ним — заворожена і похолола від недобрих передчуттів.
— Що тієї ночі сталося з доном Мартіном, Ностромо?
— Хтозна! Я переймався тим, що мало статися зі мною. Тепер я знаю. Мене мала спіткати нагла смерть. А він утік! Він мене зрадив. А ви думаєте, що я його вбив! Усі ви однакові, достойні пані й панове. Мене вбило срібло. Воно мене не відпустило. І досі не відпускає. Ніхто не знає, де воно. Але ви — дружина дона Карлоса, який віддав його мені в руки і сказав: «Бережи його як свою душу». А коли я повернувся і всі ви подумали, що воно пропало, то щó я чую! «Це не має значення. Нехай. Уперед, вірний Ностромо, скачи, не жаліючи життя, рятуй нас!»
— Ностромо! — прошепотіла пані Ґулд, нахилившись ще нижче. — Я теж до глибини душі зненавиділа той прожект зі сріблом.
— Чудово! Чудово, що бодай одна людина з вас ненавидить багатство, яке ви таке добре вмієте відбирати в бідняків. Світ стоїть на бідняках, як каже старий Джорджо. Ви завжди були добрі до бідних. А на багатстві лежить якесь прокляття. Сеньйоро, сказати вам, де скарб? Вам єдиній… Світлій! Непощербній!
Мимовільна зболена відраза закралась у його інтонації, проглянула в його очах, і це не сховалось від жінки, обдарованої талантом співчутливої інтуїції. Вона відвела погляд від жалюгідного зламаного чоловіка, який лежав при смерті, — охоплена жахом, вона не хотіла більше нічого чути про те срібло.
— Ні, капатасе, — відповіла пані Ґулд. — Нікому воно тепер не потрібне. Хай пропадає пропадом.
Почувши ці слова, Ностромо заплющив очі й ані слова більше не вимовив, ані не ворухнувся. За дверима палати жінок зустрів доктор Моніґем, украй схвильований, очі його гарячково блищали.
— Ну, пані Ґулд, — заговорив він, майже брутальний від нетерплячки, — скажіть мені, я був правий? Тут є таємниця. Ви щось з’ясували, еге ж? Він розповів вам…