Ностромо. Приморське сказання
- Автор: Конрад Джозеф
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-183-4
- Переводчик: Олена О’Лір
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Ностромо. Приморське сказання». Краткое содержание книги:
У сутінках він ще зміг роздивитись, як ледь помітна хтива усмішка, що інстинктивно набігла на вуста Джізелли, створені для кохання та поцілунків, змінилась на застиглу напружено-вимучену гримасу жаху. Більше Ностромо не міг стримуватись. Дівчина відсахнулася при його наближенні, а водночас її руки потягнулись до нього, свавільні й сповнені королівської гідності в цьому ритуалі млосної покори. Він стис її голову долонями й осúпав квапливими поцілунками підняте до нього обличчя, осяйне в пурпуровому присмерку. Владний і ніжний, поволі заволодівав нею цілком. І враз помітив, що вона плаче. І незрівнянний капатас, який досі легковажно ставився до численних своїх любовних інтрижок, став лагідний і ласкавий, наче жінка, що жаліє згорьовану дитину. Він ніжно завуркотів до Джізелли. Присів біля неї, притулив собі до грудей її біляву голівку й почав її пестити. Називав її зіронькою і квіточкою.
Стемніло. З кімнати будиночка при маяку, де Джорджо, один з Безсмертної тисячі, схилив свою героїчну лев’ячу голову над розжареним вугіллям, долинуло шкварчання та аромат майстерно приготованої фритури[235].
У незбагненному сум’ятті того, що спіткало їх, мов стихійне лихо, жіночий розум Джізелли зберіг проблиск здорового глузду. Ностромо ж забув про все на світі, безмовно стискаючи її в обіймах. А вона прошепотіла йому у вухо:
— Боже милостивий! Що сталося зі мною… тут… зараз… між цим небом і водою, які я ненавиджу? Лінда, Лінда — я бачу її!.. — Джізелла спробувала вивільнитися з його обіймів, які зненацька послабилися на звук того імені. Але ніхто не наближався до них, чиї переплетені в пристрасній боротьбі силуети чорніли на тлі білого муру. — Лінда! Бідолашна Лінда! Я тремчу! Я вмру від страху перед своєю бідолашною сестрою Ліндою, зарученою сьогодні з Джованні — моїм коханим! Джованні, ти, певно, божевільний! Мені тебе не зрозуміти! Ти не такий, як усі! Я не зречуся тебе… ніколи… лише перед самим Богом! Але нащо ж ти вчинив отак сліпо, шалено, жорстоко, страшно?
Вивільнившись, вона понурила голову, опустила руки. Напрестольне покривало, ніби зібгане сильним вітром, лежало ген збоку, біліючи на чорній землі.
— Тому що боявся втратити надію бути з тобою, — відповів Ностромо.
— Ти ж знав, що моя душа належить тобі! Ти знаєш усе! Моя душа створена для тебе! І що ж могло стати між тобою і мною? Що? Скажи мені! — повторювала вона, не втрачаючи терпцю, сповнена найвищої впевненості у своїй правоті.
— Твоя покійна мати, — тихо-тихо відказав він.
— Ах!.. Бідолашна мама! Вона завше… Тепер вона — свята на небесах, та я не можу зректися тебе заради неї. Ні, Джованні. Лише заради самого Бога. Ти збожеволів — але щó зроблено, те зроблено. Ох, що ти накоїв? Джованні, мій коханий, життя моє, мій володарю, не залишай мене тут, у цій хмарній могилі! Ти вже не можеш мене лишити. Мусиш забрати мене звідси… негайно… цієї ж миті — у своєму човнику. Джованні, забери мене сьогодні вночі, бо я боюсь Лінди і не хочу навертатися їй на очі…
Вона пригорнулась до нього. Раб срібла Сан-Томе відчув тягар кайданів у себе на руках і ногах, дотик чиєїсь холодної руки на своїх вустах. Він намагався розвіяти це чаклунство.
— Не можу, — сказав він. — Поки що не можу. Дещо стоїть між нами з тобою і вільним світом.
Джізелла тісніше притулилась до нього збоку, керуючись неясним і наївним інстинктом спокуси.
— Ти мариш, Джованні, мій коханий! — звабливо прошепотіла вона. — Що то таке може бути? Віднеси мене… сам, на руках… до доньї Емілії… геть звідси. Я не дуже важка.
Скидалось на те, що вона сподівалась, ніби Ностромо відразу ж підхопить її обіруч. Вона втратила розуміння меж можливого. В таку чудесну ніч могло трапитись усе що завгодно. А що він не рушив з місця, вона вигукнула майже на повен голос:
— Кажу ж тобі, я боюся Лінди! — Проте він не поворухнувся. Джізелла втихомирилась і пустилась у хитрощі. — Що ж то таке може бути? — улесливо спитала вона.
Ностромо відчував на своєму плечі її тепло, її дихання, її живий трепет. Радісний від усвідомлення своєї сили і піднесений на дусі від здобутої перемоги, він рвонувся назустріч свободі.
— Скарб, — відповів він. Мовчання. Вона не зрозуміла. — Скарб. Купа срібла, за яке я куплю золоту корону й надіну тобі на чоло.
— Скарб? — перепитала боязко, ніби крізь глибокий сон. — Що ти таке кажеш?
Вона м’яко вивільнилася з його обіймів. Ностромо підвівся і пильно задивився на неї, на її обличчя, волосся, вуста, ямочки на її щоках, — споглядаючи під покровом ночі, а ніби в сяйві полудня, її чарівну красу. Її безтурботний спокусливий голос затремтів від збудження, благоговіння і невгамовної цікавості.
235
Фритура (іт. frittura) — смаженина.