Необхідні речі

– Так, сер.

– Але цього разу це до чогось таки призвело. Ти знаєш, про що я, Браяне?

– Так, сер.

Ті очі на спокійному, блідому обличчі. Алан почав усвідомлювати дві речі: цей хлопець хоче розповісти, що сталось, але майже точно не збирається цього робити.

– Ти маєш дуже нещасний вигляд, Браяне.

– Так, сер?

– «Так, сер» означає, що ти нещасний?

Браян кивнув, і з його очей по щоках скотилося ще дві сльози. Алан відчув дві сильні суперечливі емоції: глибоке співчуття і дике роздратування.

– Чому ти нещасний, Браяне? Розкажи.

– Мені раніше постійно снився один гарний сон, – промовив Браян голосом, який ледве вдавалося розчути. – Дурний, але все одно гарний. Це про міс Реткліфф, мою логопединю. Тепер я розумію, що це дурощі, раніше не знав, і так було краще. Але знаєте що? Тепер я більше розумію.

Темні, страшно сумні очі знову піднялися, щоб заглянути в Аланові.

– Сон, який мені снився… про монстра, що кидає каміння… він мене лякає, шерифе Пенґборн… але от сумно мені через те, що я тепер знаю. Це ніби знати, як ілюзіоніст робить свої фокуси.

Він легенько кивнув головою, й Алан міг заприсягтися, що Браян дивиться на ремінець його годинника.

– Іноді краще залишатися в невіданні. Тепер я це розумію.

Алан поклав руку хлопцеві на плече.

– Браяне, давай закінчимо з хернею, добре? Скажи мені, що сталося. Скажи мені, що ти бачив і що зробив.

– Я прийшов запитати, чи не хочуть вони, щоб їм узимку розчищали під’їзну доріжку, – промовив хлопець механічним несвідомим голосом, що страшно налякав Алана.

Малий мав вигляд як у будь-якої американської дитини віком одинадцять-дванадцять: кросівки «Конверс», джинси, футболка з Бартом Сімпсоном, – але говорив наче робот, якого погано запрограмували і який тепер під загрозою перевантаження. Уперше Алан замислився, чи не когось зі своїх батьків Браян Раск побачив із камінням біля будинку Джерзиків.

– Я почув шум, – продовжив Браян. Він говорив простими оповідними реченнями, як поліцейських детективів навчають говорити в суді. – То був страшний шум. Удари, грюкіт, щось розбивалося. Тому я якнайшвидше поїхав звідти. Пані сусідка була на ґанку. Вона запитала мене, що діється. Думаю, вона також була налякана.

– Так, – сказав Алан. – Джилліан Міслабурскі. Я з нею розмовляв.

Він торкнувся холодильника «Плеймейт», що косо лежав у кошику Браянового велосипеда. Повз його увагу не пройшло те, як у Браяна напружилися губи.

– Цей холодильник був із тобою в неділю вранці, Браяне?

– Так, сер, – відповів Браян.

Тильним боком долонь він витер щоки та обережно вдивлявся в Аланове обличчя.

– Що ж ти в ньому возив?

Браян не відповів, проте Аланові здалося, що губи в нього затремтіли.

– Браяне, що було всередині?

Браян іще трохи помовчав.

– У ньому було каміння?

Повільно, обдумано Браян похитав головою.

Алан запитав утретє:

– Що було всередині холодильника?

– Те саме, що й зараз, – прошепотів Браян.

– Можна відкрити й подивитися?

– Так, сер, – мляво вимовив Браян. – Мабуть, можна.