Необхідні речі

Алан виконував цей фокус сотні разів, і ще ніколи це не вдавалося йому так добре, як у цей гарячий жовтневий день, але передбачувана реакція – секунда ошелешеного подиву, а далі усмішка, на третину вражена й на дві третини захоплена, – у Браяна на обличчі не з’явилася. Хлопець побіжно глипнув на букет (у тому погляді, здавалося, було полегшення, ніби думав, що фокус буде набагато неприємніший), а тоді повернув погляд на обличчя Алана.

– Чотко, правда? – запитав Алан. Він витягнув губи в широку усмішку, таку щиру, як протези його діда.

– Ага, – сказав Браян.

– Так-так. Бачу, що ти аж офігів.

Алан склав долоні докупи, спритно ховаючи букет. То було легко – надто легко, якщо чесно. Настав час купити новий фокус «Квітка-складанка», цьому вже недовго залишилося. Маленька пружина вже ослабла, а яскравий кольоровий папір скоро почне рватися.

Алан знову розкрив долоні, усміхаючись тепер радше з надією. Букет зник, залишився маленький пакетик паперу під ремінцем годинника. Браян Раск у відповідь не всміхнувся, його обличчя взагалі не мало якогось реального виразу. Залишки літньої засмаги не могли приховати блідість, так само як і те, що його шкіра зайняла незвичну позицію допубертатного спротиву: розсип прищів на лобі, ще більший – у кутику рота, вугрі по обидва крила носа. Під очима виднілися фіолетуваті кола, ніби востаннє добре спав він дуже давно.

«З цим малим далеко не все добре», – подумав Алан. Тут щось дуже розтягнуте або навіть зламане. Є два варіанти: або Браян Раск бачив людину, що познущалася з дому Джерзиків, або він сам це зробив. У будь-якому разі це успіх, проте Алан заледве міг собі уявити об’єм і вагу провини, яка тепер, напевно, мордує хлопця.

– Гарний фокус, шерифе Пенґборн, – промовив Браян безбарвним беземоційним голосом. – Справді.

– Дякую. Радий, що тобі сподобалося. Знаєш, про що я хочу з тобою поговорити, Браяне?

– Я… думаю, так, – сказав Браян, і Алан раптом відчув упевненість, що хлопець признається в тому, що це він порозбивав вікна. Просто тут, на вулиці, признається, й Алан зробить величезний крок у розкритті того, що сталося між Нетті і Вілмою.

Але Браян більше нічого не сказав. Він лише дивився на Алана втомленими червонуватими очима.

– Що сталося, синку? – запитав Алан тим самим тихим голосом. – Що сталося, поки ти був біля будинку Джерзиків?

– Не знаю, – відповів Браян. Голос був байдужий. – Але мені це снилося вчора вночі. І в неділю також. Мені снилося, що я заходжу в той будинок, але в сні бачу, що насправді спричинило весь шум.

– І що ж це, Браяне?

– Монстр, – відповів хлопець. Голос не змінився, але в кожному оці на нижніх повіках почало виростати по сльозі. – У сні я стукав у двері, а не проїхав повз, як я і вчинив, і двері відчиняються, і там монстр, і він… з’їдає… мене.

Сльози наповнили очі й повільно скотилися подразненою шкірою щік Браяна Раска.