Твори в двох томах. Том 2

— Охота була. У всіх буває! І ти, напевно, спробуєш коли-небудь, але тобі це дуже скоро набридне.

— Чому?

— А ось я тобі скажу. Ти завжди був моряком, а хоч раз ти пробував узятися за щось інше?

— Авжеж, я пробував якось крамарювати в шахтарському селищі, але довго не витримав. Надто вже було нудно — ні руху, ні штормів, ні життя — не то живий, не то мертвий. Мені треба було щось одне — або те, або інше. Отож зачинив я свою крамничку — та й знову подався в море.

— У тім-то й річ. Крамарям це подобається, а тобі — ні. Бо, бачиш, ти до цього не звик. Ну, а я не звик бути молодим. Не цікаво. Перетворився я було спершу на дужого й вродливого парубка з кучерявим чубом та ще й з крилами, барвистими, як у метелика. Ходив з хлопцями на пікніки, танці й вечірки, пробував залицятися й плести дурниці дівчатам, та все дарма. Не по мені таке життя, — власне, все це було страх як нудно. Мені лише хотілося рано лягати, рано вставати, а головне — щось робити. А скінчивши — посидіти спокійно, покурити люлечку, подумати, а не вештатись десь із ватагою безтурботних гульвіс. Ти не уявляєш, як я страждав увесь час, поки був молодим!

— І довго ти був молодим?

— Усього півмісяця. Але цього виявилося цілком досить. Боже, як мені докучала самотність! Я, бач, був начинений знаннями й досвідом сімдесятирічного чоловіка, і найглибша тема, яку могли порушити ті молодики, була для мене абеткою. А слухати їхні суперечки — о господи! То було б смішно, якби не було так сумно. Отож я так затужив за тверезими розмовами й манерами, до яких звик, що спробував пристати до старих, але ті не визнавали мене. Для них я був наче пихатий молодий вискочень, і вони холодно віднаджували мене від себе. Так, півмісяця мені цілком вистачило! Я з радістю повернувся до своєї лисини, люльки й давніх дрімотних роздумів десь у затінку скелі чи дерева.

— То що ж, — кажу, — ти думаєш навіки застряти на сімдесяти двох роках?

— Не знаю й не хочу про це думати. Але що я ніколи не стану двадцятип’ятирічним — то вже напевно. Я знаю набагато більше, ніж знав двадцять сім років тому, і я з насолодою вчуся весь час, хоча, здається, анітрохи не старішаю від того. Тілесно, тобто, бо розум мій стає старшим, гострішим, загартованішим, більш досвідченим.

Я кажу йому:

— Ну, а коли чоловік прибуває сюди в дев’яносто років, невже він не відсовує свого віку назад?

— Звичайно, відсовує. Спершу до чотирнадцяти років. Мине зо дві години — і відчує себе дурнем. Тоді пересовує на двадцять — майже нічим не краще. Спробує тридцять, п’ятдесят, вісімдесят і, нарешті, дев’яносто — і тоді переконується, що в тому віці, до якого він звик, йому краще і зручніше, аніж у будь-якому іншому. Або ж, якщо розум почав його зраджувати на землі у вісімдесятилітньому віці, то тут він таким і залишається. Він застряває на тому місці, де його розум востаннє був найгостріший, бо тоді він відчував найбільше задоволення, а звички його були найтривкіші і насталіші.