Твори в двох томах. Том 2
- Автор: Твен Марк
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Евгений Крижевич
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Твори в двох томах. Том 2». Краткое содержание книги:
— Ну, а двадцятип’ятирічний завжди лишається при двадцяти п’яти роках і вигляду свого не змінює?
— Так, якщо він дурний. Але якщо він розумний, честолюбний і працьовитий, набуті знання й досвід змінюють його звички, думки й смаки, і тоді найкраще він почувається серед старших віком людей. Він дає своєму тілу постарішати на стільки років, скільки йому треба, щоб почувати себе добре й зручно в їхньому товаристві. Отак, поки він розумнішає, його тіло старішає, і поступово зовнішньо він робиться лисим і зморшкуватим, а внутрішньо — мудрим і проникливим.
— Те саме і з дітьми?
— Так, те саме і з дітьми. Боже, якими віслюками були ми на землі! Мріяли, що на небі будемо вічно молодими. Щоправда, тоді не йшлося про певний вік — про це ми навіть не думали, тобто думали, та не однаково. Коли мені було сім років, я, здається, гадав, що на небі нам усім буде по дванадцять. У двадцять років, певно, думав, що на небі ми будемо вісімнадцятирічними чи двадцятирічними, в сорок — повернув назад. Пригадую, я сподівався, що на небі нам усім буде років по тридцять. Ні дорослий, ні дитина ніколи не думають, що їхній власний вік найвідповідніший для них. Кожен хоче бути на кілька років старший або молодший, і кожен твердить, що й усі жителі раю перебувають у тому віці, який їм найлюбіший. До того ж кожен сподівається, що й усі люди залишатимуться в цьому віці, не рухаючись уперед, та ще й матимуть від того неабияке задоволення. Ти тільки уяви собі — застигнути в раю на одному місці! Уяви собі рай, заселений поспіль семирічними жовторотими щенятами, які ганяють обручі й граються в кремінці! Або незграбними, сором’язливими, сентиментальними дев’ятнадцятирічними недоростками. Або тридцятилітніми людьми в розквіті сил, розсудливими, честолюбними, але прикутими за руки й за ноги до обмежень цього віку, як безправні галерники! Подумай про нудьгу і безбарвність товариства, що складається з людей того самого віку, однакових поглядів, звичок, смаків, уподобань! Подумай, наскільки кращою від такого раю була б земля з її різноманітністю типів, фізіономій і віку, з живою грою міріадів інтересів, що залюбки стикаються в такому строкатому товаристві!
— Послухай-но, Сенді, — кажу я, — ти розумієш, що робиш?
— А що я такого роблю?
— З одного боку ти робиш небо дуже приємним, а з другого підкладаєш йому свиню!
— Яким же це чином?
— А таким, — кажу. — Візьми, приміром, молоду матір, яка втратила дитину, і…
— Тс-с! — перервав він мене. — Поглянь он туди!
До нас наближалася жінка. Середнього віку, з посивілим волоссям. Вона йшла повільно, схиливши голову. Крила її безпорадно обвисли, і вигляд у неї був украй стомлений. Бідолашна жінка плакала. Так вона й пройшла мимо, не помітивши нас: голова опущена, на обличчі сльози. Аж тоді Сенді заговорив тихо й лагідно, голосом, повним співчуття:
— Вона шукає свою дитину. Ні, таки знайшла, мабуть. Боже, як вона змінилась! Але я впізнав її відразу, хоч двадцять сім літ минуло, відколи ми бачились востаннє. Тоді вона була молодою матір’ю, років мала десь так двадцять два — двадцять чотири, не більше. І яке то було чарівне, миле, квітуче створіння! Справжня квіточка! Усім серцем і душею була вона віддана своїй дитині, своїй маленькій дворічній донечці! Але та померла, і мати збожеволіла, просто збожеволіла від горя! Єдиною її втіхою була думка, що вона побачить своє дитя на небі. «Щоб ніколи більше не розлучатися», — казала вона. Ті слова: «щоб ніколи більше не розлучатися», — твердила вона безнастанно, і від тих слів заспокоювалась трохи, навіть ставала веселою. Коли двадцять сім років тому я вмирав, вона попросила мене перш за все розшукати на небі її дитину й сказати їй, що вона прийде «скоро, скоро, дуже скоро!»
— Яка сумна історія, Сенді!
Він нічого не відповів і якийсь час сидів, похнюплений і замислений. Потім сказав, скорботно так:
— І ось вона прибула.
— Ну? А далі?
— Можливо, Стормфілд, вона не знайшла своєї дитини, хоч я думаю, що знайшла. Так мені чомусь здається. Я знаю такі випадки. Розумієш, дитина збереглась у материній пам’яті такою, якою була, коли її ще на руках колисали, — маленьким, пухкеньким малятком. Але тут дитина її не захотіла лишитись дитиною. Ні, вона захотіла вирости і так і зробила! За ці двадцять сім років вона вивчила всі серйозні науки, які тільки існують, і весь час учиться далі й поповнює свої знання, їй наплювати на все, крім науки. Вона вчиться й обговорює всесвітні проблеми з такими, як сама.