Чужинець на чужій землі

Але вона — дещо більше, ніж гарне мистецтво, яке виступає противагою мистецтву дуже поганому; вона — символ кожної жінки, яка коли-небудь намагалася підійняти заважкий для себе тягар. Гадаю, що таких — більшість серед жіночого населення на цій планеті, як серед живих, так і серед мертвих. Проте це не лише жінки: у цього символу немає статі. Це означає кожного чоловіка та кожну жінку, які прожили усе життя у смиренній стійкості духу, чию хоробрість навіть не помічали, поки вони не впали під вагою своїх тягарів. Це відвага, Бене, — і перемога.

— «Перемога»?

— Немає нічого вищого, ніж перемога у поразці. Вона не здалася, Бене: вона все ще намагається підняти той камінь — після того як він її розчавив. Вона — батько, який опускається до монотонної офісної роботи, поки рак болісно пожирає його зсередини, щоб принести додому ще одну зарплатню для дітей. Вона — дванадцятирічна дівчинка, яка намагається стати матір'ю для своїх молодших братів і сестер, тому що мама відлетіла на Небеса. Вона — оператор на щиті керування, що застрягла на роботі, поки дим душить її, а вогонь відрізує шлях до виходу. Вона — всі ті неоспівані герої, що не змогли перемогти, проте так ніколи і не поступились. Ходімо. Просто привітайся з нею, коли проходитимеш поруч, — і ходімо далі: ти побачиш мою Маленьку Русалоньку.

Бен послухався і вчинив так, як сказав Джубал, — і, якщо Джубала це і здивувало, то він нічого не сказав.

— Тепер ось ця, — промовив він, — це єдина, яку мені подарував не Майк. Проте немає потреби говорити йому, чому вона у мене... Окрім очевидного факту, що це одна з найчарівніших композицій із коли-небудь задуманих та з гордістю виконаних оком та рукою людини.

— Вона така нормальна. Ось цю мені не потрібно пояснювати — це ж очевидно, що вона гарненька.

— Так. І це її виправдовує — так само як кошенят і метеликів. Та у ній закладено щось значно більше... І вона нагадує мені Майка. Вона не зовсім русалка (бачиш?), — але і не зовсім людина. Вона сидить на землі, яку обрала для того, щоб залишитися... І вона вічно пильно вдивляється в море, бо сумує за домом, — назавжди самотня, позбавлена того, що залишила у минулому. Ти знаєш її історію?

— Ганс Крістіан Андерсен.

— Так. Вона сидить біля затоки Кобенхавн — Копенгаген був його рідним містом. І вона — кожен, хто коли-небудь робив важкий вибір. Вона не шкодує про свій — проте повинна за нього розплачуватися; адже за кожен вибір потрібно платити. Її ціна — не тільки вічна туга за домом. Вона ніколи не стане людиною остаточно: коли вона користується своїми, такими коштовними, ногами, з кожним кроком вона наче ступає вістрям ножа. Бене, думаю, що Майк мусить вічно ходити по ножах, — проте не варто говорити йому, що я так сказав. Не думаю, що він знає цю історію... Чи, щонайменше, не думаю, що йому відомо, що я пов'язую його з нею.