Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Бачиш, як струмки озеро утворили? – неждано запитав Iван Васильович.
– Бачу, – вiдчув, що за цими словами криється недоказана думка.
– От гречка твоя – один струмок. А вона дає життя другому – медовому. Збiльшиться ж пасiк – i вже сади по-iнакшому зародять.
– Вiрне слово, – схвально подивився на Iвана Васильовича. «Звiсно, агроном».
– Сiяти свiй лан як думаєте? Широкорядним способом?
– Тiльки половину широкорядним.
– Чому? – здивувався.
– Ще опасаються колгоспники. Не сiяли так.
– А ти опасаєшся?
– Нi. Але одного страшно: трапиться що-небудь – усю вину на мене отой Крамовий звалить, – зразу похмурнiв. – Уже чи й тепер не з коренем вирвали мене… Ет, нема такого апарату, щоб ним можна було заглянути в душу людини i сказати: от це повновiсне зерно, а то така паскудна полова, що й худобi курдюк наб'є.
– Не печалься, Дмитре Тимофiйовичу. До кореня iще далеко. Коли правду розказав – нiхто тебе з колгоспу не викине.
– Чисту правду! – захвилювався i з надiєю поглянув на Iвана Васильовича. – Хiба я тодi, коли б нашкодив, мiг би в райпартком навернутись?
– От i гаразд. А масив засiвайте широкорядним способом. Увесь! Обережнiсть тут нi до чого. Вона давно перед наукою спасувала. I тут iще один струмок витiкає: поле вiд бур'янiв визволяється. Тобi ж, – весело блиснули очi, – зараз же повертатися додому i сiдати за працю: пiдготувати виступ. Такий, щоб, слухаючи його, кожен всiєю душею потягнувся до гречки.
– Який виступ? – незрозумiле здвигнув плечима.
– Завтра в райкомi партiї буде нарада передовикiв, що вирощують гречку. Свої думки передаси колгоспникам.
– Саме таким виступать. Я на людях i слова не зв'яжу, – махнув рукою.
– Справдi? Я не повiрив би, слухаючи декого в машинi, – здивувався, i права брова трiпнулась угору. – Так i думається весь вiк у колгоспi мовчуном прожити?
– Поки на оратора не збираюся вчитися.
– Я повнiше б на життя подивився. Розмах ораторського мистецтва дає великий труд. Трактор, нова праця навчили Пашу Ангелiну виступати i на зборах своєї бригади i перед усiм народом. Радiсно було чути її голос iз Кремля?
– Дуже радiсно. Та не всякому ж такий красний талант дано.
– Коли державне дiло робиться, то i слово знайдеться таке, що державу порадує. Голову вище, Дмитре Тимофiйовичу.
– Пiдняв би вище, так вороги в'язи крутять.
– А їм скрутяться.
– Коли б то так. Поновлять у колгоспi – нiзащо бригадиром не стану.
– В дезертири запишешся? – раптово металом рiзнули слова Iвана Васильовича. – Коли трохи трудно стало, то зразу i в кущi? Я думав, сильнiший ти чоловiк. Недурно, виходить, iз колгоспу насмiлились викинути. Не завидую тобi, коли маєш полохливу душу.
– Що ви менi про душу говорите, не знаючи нi мене, нi мого життя.
– Не мав нагоди вивчити. А в газетах чи в книжках iще не читав про тебе.
– Скоро почитаєте, – невесело пожартував.
– Думаю – почитаємо. Але ти запам'ятай навiк: за чужою спиною нi один новатор не ховався… Новатор-бригадир! Вслухайся – це прямо як музика звучить. Слави багато дається вам.
– Слави багато, а мороки ще бiльше, – вiдповiв похмуро, але до кожного слова дослухався пильно. «Новатор-бригадир! Це як музика звучить!» – повторив у думцi.
– Як, як? Слави багато, а мороки ще бiльше? Це треба запам'ятати! Я цi слова ще колись пригадаю тобi! – Iван Васильович засмiявся, вiдкриваючи чистий ряд присадкуватих матових зубiв. – Думаю, це так тiльки зараз мiркується, поки злiсть не вляглася. А насправдi – не так-то захочеться передати свою бригаду, ввiрити кревну працю в iншi руки. Чи з вискоком вручиш комусь те поле, що вирощував, як дитину? Не схочеться вiддати. Защемить щось бiля серця.
– Правда, – не без подиву поглянув на велике обличчя, зморщене усмiшкою, яке начеб говорило: «Ховайся не ховайся, а я догадуюсь, що ти за людина. Хмуришся? Неприємно пiд контролем бути? Ну i хмурся, а справи не кидай».
– Дмитре Тимофiйовичу, а скiльки ти думаєш зiбрати з гектара?
– З гектара? – перепитав, нiби недочув, i замовк.
Питання не з приємних було. Та обережнiсть, хтозна коли народжена залежнiстю вiд примх природи, стримувала виказувати на людях трепетнi надiї i сподiвання.
– З гектара, з гектара? – бризнули голубiнню очi Iвана Васильовича. «Неодмiнно почне шукати об'єктивнi причини, на погоду поскаржиться, аби тiльки не сказати точної цифри».
– Та хто його знає. Як не попаде пiд приморозки…
– Або як сонце не спалить…
– Еге ж, еге ж, – зрадiв, не вiдчувши спочатку насмiшкуватої iнтонацiї.