Велика рiдня

Зараз вона бачила деяке прояснення на обличчi Дмитра. Але навiть словом чи поглядом не виказала своєї цiкавостi. Начеб нiчого не трапилось, розповiдала про свої буденнi турботи, дiтей, роботу на буряках i швидко ставила на стiл вечерю.

– Ольга сьогоднi з самого ранку прив'язла до бабусi: розкажiть i розкажiть менi цiкаву казку – треба увечерi батьковi розповiсти.

– А Андрiй що?

– Я й не знала, що вiн таким розбишакою росте, – сказал без осуду. – Потайний, виходить. Спокiйний наче, а це набешкетував сьогоднi – побив Марка Василенкового.

– Як? – здивувався. – Той же старший, мiцнiший.

– Еге, а зчепились, як пiвнi. Андрiй бився до кровi. Той шибеник, бiльший, напав на Катерину Шевчик. Андрiй, як справжнiй парубок, заступився за дiвчину. Я нагримала на нього. Мовчав, навiть слова не промовив. А з полудня ходив на шлях тебе виглядати. «Я з татом, – каже, – повернуся додому. Тiльки ви нiчого про бiйку не говорiть. Скажу, що з дерева упав, подряпався». Потiм його Варивон забрав з собою на поле – так би весь день i ходив за трактором чи сiвалкою. Недавно з Ольгою пiшли до моїх. Мати дуже скучають за ними. Десь i ночувати в себе залишать… нi, повертаються, – виглянула у вiкно. – Дивись, як Андрiй поважно йде. Точнiсiнько, як ти, – засмiялась, потягнувши чоловiка до вiкна.

– Зате Ольга як дзига крутилась. Наче ти колись на танцях бiля сельбуду.

– Татку! Вас уже поновили в колгоспi? – кинулась Ольга до столу.

– Цить, розумнице! – смикнув її ззаду Андрiй i пошепки додав: – Ще не здумай сьогоднi про казки заговорити.

I зразу ж похмурнiло обличчя Дмитра, коли Ольга зачепила болючу струну. Мовчки пiдхопив дочку на руки, пiдкинув угору, i та в радiсному переляцi вчепилась рученятами за батькову чуприну.

– От мазуха, – похитав головою. – Тiльки б i колихалась то на орелях, то на руках.

– А тебе завидки беруть? – i показала братовi язика.

Уже в темрявi, пригорнувшись до широких надiйних грудей чоловiка, Югина тихо промовила:

– Ти б вiдпочив, Дмитре, цi днi. Як схуд i почорнiв за весну, – навiть не натякнула про те, що трапилось. – Ще вспiєш наробитися. Очi такi втомленi в тебе, наче в недузi лежав. Це, може, простуда з тебе ще не вийшла.

– Добре, – дрогнув голос у Дмитра. Поклав руку на теплi коси дружини, а сам вже твердо вирiшив пiти завтра до Бугу очищати сiнокiс. Нiхто його не бачитиме, поки не прийде рiшення. А як чоловiковi без роботи жити? Думки заїдять, мов комашня на болотi.

Ще й корiв не гнали до череди, як Дмитро городами, з сокирою i граблями за плечима, подався до Бугу.

Ранковий сизий туман мляво котився полями, густiшав на лугах, а на рiчцi стояв непроглядним муром. Тiльки по плескоту весел Дмитро почув, як хтось проїхав бiля самого берега, але нi човна, нi гребця не побачив. Потiм уся непроглядна стiна зарожевiла, спiнилась i почала розпадатись, розповзатись, вiдкриваючи мерехтливе срiблясте 'плетиво плеса, прибережний димчастий верболiз i зеленавосинiй розлив лугiв. Буг був зараз на диво схожий на велетенську рибальську сiтку, в кожному вiчку якої рибиною трiпотiла жмурка сонця.