Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– А як хороше полiття буде?
– Тодi повинен i врожай збiльшитись.
– Скiльки вродить?
– Скiльки? Та хто його знає… В минулому роцi середнiй по району сiм центнерiв був. А ми на одинадцять повиннi б витягнути, – набагато зменшив омрiяну цифру.
– I це буде врожай передовикiв? Тих, у кого зерно як самоцвiти?
– Ну, може бiльше на якийсь пуд вродить. Це як полiття буде, – знову почав прибiднюватися, зовсiм незадоволений такою слизькою розмовою.
– А ти знаєш, що ланка Марiї Опанасенко зобов'язалась двадцять центнерiв виростити?
– Опанасенко?! – запитав вражено.
– Опанасенко.
– Гречки?
– Гречки.
– Двадцять?
– Двадцять.
– Ну i я про менше не думав, – вiдрiзав з серцем.
А Iван Васильович розсмiявся.
– А про бiльше, значить, думав?
– Хватить i такий врожай.
– Хватить?.. Дмитре Тимофiйовичу, давайте таку умову складемо: що зародить у вас понад двадцять центнерiв – нам вiддасте. Згода?
– Щось про такi умови досi не чував, – заперечно захитав головою i собi усмiхнувся, спiдлоба косуючи на Iвана Васильовича. «Цей загляне тобi в корiнь. I до грунту i до пiдгрунтя дiйде. Такому можна було б кiлька зернин удiлити».
В лiсовому приозерному затiнку нiжно повiяло пахощами. Зубчастi дзвоники конвалiї безшумно струшували густий настояний аромат, i вiн, як теплий вiдпар, розтiкався по необвiянiй долинi, маревом тремтiв над перевитою сонцем водою.
– Ось де будинок вiдпочинку побудуємо. Чув, Дмитре Тимофiйовичу, що ця вода радiоактивна?
– Чув.
– Будуть сюди приїжджати передовики сiльського господарства. Вiдпочивати, дiлитися досвiдом працi, книжки читати або просто хорошу лекцiю почути. Сядеш, наприклад, увечерi з дружиною у легкову машину – i сюди.
– Не щодня ж начальство трапляється, щоб пiдвозити до озера.
– На своїй їхатимеш.
– То мрiї, Iване Васильовичу.
– А ти що? Без них живеш? Людина без мрiй – це соловей без голосу. Твої мрiї про гречку не стають дiйснiстю?
– Та наче стають. Але це мрiї, що ближче лежать. пх, як птицю в сiльце, спiймати можна.
– I вище них не перескочиш? Невже крiм гречки нi про що не думав?
– Та нi, думав.
– Про що?
– Та про те саме – про жито.
– Розкажи, Дмитре Тимофiйовичу.
– Та…
– Та не бiйся. Секретiв твоїх не викажу, а допомогти, може, чимсь зумiю.
– Воно, Iване Васильовичу, наче й проста штука, а не без iнтересу для господарства, для колгоспу, значить. От ви бачили на полi жито з двома колосками? У нас кажуть: знайдеш такий колосок – матимеш щастя. А чому б усе поле по два чи й бiльше колоскiв не перегойдувало? Надiюсь, весело було б нашiй землi таким урожаєм похвалитися.
– Хороша думка.
– В минулому роцi я i дiти мої вишукували подвiйнi колоски. Найшли дещицю. Посiяв я зерно на городi, а чи вродить щастя – не знаю. Погомонiти б з ученими головами…
– Це можна, Дмитре Тимофiйовичу. Зробимо. – «Нi, цей бригадир багато дiла пiдiйме. Яка його пiдлiсть з колгоспу наважилась викинути. Напевно, характерами розiйшлися. Перевiримо…»
Iще поговорили про роботу в колгоспi, родинне життя, рибалку, а потiм Iван Васильович сказав:
– Нiчого зараз їхати до секретаря райпарткому. Розберемося самi. Я працюю в райкомi. А до тебе, Дмитре Тимофiйовичу, неодмiнно заїду. Побачу, якi в тебе самоцвiти. На рибалку разом поїдемо? Приймеш?
– Приїжджайте, Iване Васильовичу. Таких щук наб'ємо. Аби тiльки все добре було, – розчулився Дмитро.
– А як же iнакше? Тiльки все добре.
Спинились бiля дуба, перепинили зустрiчну машину i Дмитро легко скочив у кузов.
– До побачення.
– До побачення. Працюй, Дмитре Тимофiйовичу! Смiливiше! По-бiльшовицьки.
– По-бiльшовицьки, Iване Васильовичу! – радiсно махнув картузом i несподiвано випалив: – Неодмiнно приїжджайте до мене. Я вам таки з якийсь наперсток гречки вдiлю.
– За плату чи так? – смiється високий чолов'яга, а вiтер пiднiмає вгору його рухливi каштановi кучерi.
– За добре слово!
Перед очима знову закружляли зеленi поля, де-не-де перемежованi бiлими хвилями садiв.
«Що ж, доведеться якийсь день-два до рiшення не з'являтися додому. Зайду в Майдани, подивлюсь, як там моя рiдня господарює. У кума Столяра чудеса з вiвсом виходять».
На перехрестi зiскочив з машини i м'якою дорогою пiшов до прибузького хутора.
На полях працювали орачi й сiячi; в долинцi зацвiли на буряках жiночi постатi.
I вперше за останнi роки Дмитро почув глибоку внутрiшню провину: злочином було не працювати в таку дорогу годину. Хiба ж вiн колись за все життя гуляв весною? А тепер ледарювати?