Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Де ж Соломiя?
– Вчиться. Школу кiнчає. Розумне дiвчисько. Однi п'ятiрки показує. I коло пасiки геть чисто усе тямить. Бачиш, якою бiблiотекою мене премiювала? Це коли до Києва на екскурсiю їздила. Бiсова дiвчина аж до одного професора пробралася; по бджiльництву з ним вчену раду вела. А потiм ми обоє почали пасiку вдосконалювати. Реконструкцiю свого господарства провели, i повiр, наче не тi бджоли стали: i меду бiльше несуть, i воску побiльшало.
– Справдi? – зацiкавився Дмитро, забуваючи на хвилину про своє.
– Вiрне слово… Всi у минулому роцi дивувалися, що так у нашому саду молодi гiбридизованi сливи зародили. Дерева неначе синi хмари стояли. Що ж ми зробили? Як зацвiв молодняк, ми його побризкали цукровим сиропом, бо так комаха на сливи неохоче сiдає. От бджоли тодi прямо дощем обсiяли деревце… Словом, i сливи зародили на славу, i бджоли на ранньому цвiтi окрiпли – в медозбiр такий взяток дали, як нi одного року… Пасiка – велике дiло в колгоспному господарствi. До мене одного разу якась безтолоч, iз заготовачiв з плодоовощу, за медом приїхала. Комiрник iз ним – Денисенко Прокiп – приплiвся, потiм i Кушнiр з'явився: видно, побоявся, щоб тому заготовачевi бiльше меду не передав. I от цей плодоовощник так обидив мене, що ледве роя не напустив на нього. «Архаїчне ваше виробництво, дiду, останнi днi вiдживає, – сiдаючи з довбанкою меду в машину, почав повчати мене. – Уже штучний мед виробляють». А я тодi за довбанку, з машини витягнув – i йому: «Коли вам наш мед не вгодив, то доставайте собi штучний. Я прочитав би вам лекцiю, що вiск для самольотiв потрiбний. Сам товариш Хрущов ним цiкавиться. Але у вас зараз голова архаїчна. Хай протверезиться». Так i поїхав цей заготовач без власної заготiвлi. А Кушнiр ледве зо смiху не помер. Знаю, що догодив йому: не любить колгоспним добром розкидатися.
Дмитро аж прояснився, слухаючи немудру розповiдь завзятого дiда. А той ще налив по чарцi:
– За твоє здоров'я. Ти побiльше роби, правильно думай, а поменше журись. Нема чого голову вiшати. Ну, але тобi треба неодмiнно до партiйного начальства в мiсто з'їздити. Розкажеш усе до ладу, поясниш, що даси великий урожай гречки, i, повiр, усе буде добре! Менi теж довго голову крутили з пасiкою. Нiяк не хотiли толком збiльшувати її, не хотiли синяк пiдсiвати. А що я, дарма насiння його у лiсах збирав? Пiшов я до партiйного керiвництва. Вислухали мене. Довго розмову вели, в усi справи вникали. Потiм пiдкрутили гайки i хвости кому треба, помогли старому, ще й на легковiй машинi додому привезли. Дехто з наших ледащиць лається: непосидющий, неспокiйний дiд попався. А як живому чоловiковi спокiйному бути? Прочитав я, що iншi пасiчники по шiсть пудiв меду з одного вулика збирають, i увесь спокiй загубив. Невже, подумаю, в тебе, дiду, голова дурнiша за iнших? Нi, передумаю, не може бути такого. Мене ж держава в передовики висуває. От i доб'юся свого. А ти з гречкою добивайся. Тодi життя правильно iтиме… Ще на городище пiдеш? Iди, а завтра в район поїдь. Воно хоч i понедiлок, та то дарма.
XXII
Немилосердно лаючись, увесь в пилу, посеред вулицi накульгує червоний вiд натуги i гнiву Олександр Петрович Пiдiпригора; позад нього на поводу, вивiрчуючи бiлки, танцює i норовиться рослий, мов з мiдi вилитий жереб. Ось вiн, грацiйно осiдаючи назад, свiчкою зводиться вгору, i пiдкови на його точених ногах мерехтять перегнутими шматками блискавиць.
– Ти довго менi будеш танцювати? Балерина нещасна! – сердиться Олександр Петрович, ледве стримуючи натягнутий повiд, що гуде, як басова струна.
I Варивон, стоячи бiля своєї хати, починає смiятись, хоч як невесело йому на душi.
– Кардибалет! – широко вiдчиняє ворота.
– Варивоне, забери цього… – гукає Олександр Петрович, обтрушуючи порох з одежi. – Завозився з ним, як чорт у попелi. Ух, ти! Як зуби ошкiрив. Ледве менi в'язи не скрутив.
– Вiн може! – погоджується Варивон i кладе важку, мiцну руку на спину коневi. Той, косуючи кривавим оком, заточується, вигинається дугою i поволi стихає. – Пiзнав!
– Варивоне, що воно робиться? – зразу ж забуває про коня Олександр Петрович. – Це так: сьогоднi Дмитра вирвали з колгоспу, завтра викинуть тебе, а пiслязавтра, гляди, i мене за сиву чуприну, як цибулину з грядки, висмичуть. Де вона, ця правда, лежить? Хто її ногами розчавлює? – Олександр Петрович швидко, iз клекотом викидає слова, навiть не помiчаючи, що його подряпанi руки покриваються краплинами кровi.
Варивон в подивi навiть дихання затаїв: нiколи ж не бачив такої гарячковостi в спокiйного, врiвноваженого чоловiка.
– Це ви правду…
– Правду, правду! – перекривив. – Що ти на правлiннi робив!?
– Вiдстоював Дмитра, – похмурнiв Варивон.