Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька

10 квітня: нарком держбезпеки Мешик: «пропоную посилити по виявленню членів ОУН, що знаходяться на нелегальному становищі… Для цього використовувати оперативні бригади НКВС», про результати «доповідати щоденно спеціальними записками».

Друга половина квітня: Мешик порушує клопотання перед керівництвом УРСР про запровадження інституту заручництва та здійснення масових депортацій місцевого населення:

– «розповсюдити закон про зрадників Батьківщини на учасників антирадянських організацій, які знаходяться на нелегальному становищі в західних областях УРСР, Чернівецькій та Ізмаїльській областях УРСР»;

– «сім'ї нелегалів згідно із зазначеним законом репресувати, майно конфіскувати»;

– «…здійснити виселення кулаків (які в цьому документі трактуються як «основна база ОУН». – Д. Я.) у віддалені райони СРСР, а майно їх передати колгоспам».

Директиви про посилення боротьби з націоналістичним підпіллям йдуть безперервним потоком. Наприклад, 28, 29 квітня. 17 травня всі такі директиви вимагають: «посилити діяльність», «негайно заарештовувати», «практикувати зйомку оунівців-бідняків», «скласти плани агентурно-оперативних заходів», виселяти у віддалені райони без сокір, пил та «інших побутових цінностей», вивозити духовенство, родичів націоналістів, засуджувати їх у судовому та позасудовому порядку.

Державотворча діяльність катів українського народу набула такого розмаху та розголосу, що в справу мусило втрутитися вище керівництво СРСР безпосередньо. Постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про боротьбу з ОУН у західних областях УРСР від 14 травня констатувала «посилення активності контрреволюційної «Організації українських націоналістів», зажадала від НКВС та НКДБ «посилити агентурно-оперативну роботу», «спрямувати на допомогу своїм місцевим у західних областях оперативних працівників» НКВС та НКДБ УРСР, «розквартирувати війська НКВС окремими підрозділами в найбільш уражених бандитизмом районах західних областей УРСР та використовувати їх у боротьбі з бандгрупами», «укріпити партійно-радянські кадри» в цих районах, «з усією строгістю» вживати заходи проти тих, хто не має дозволу на вогнепальну зброю тощо.[47]

Наявні в нашому розпорядженні німецькі джерела малюють картину цілком апокаліптичну. Лише за даними радника німецького МЗС, представника міністерства Ріббентропа при командуванні 17-ї армії Пфляйдерера, під час більшовицької окупації «з Галичини…було вивезено 60 000, за іншими оцінками – 100 000, в т. ч. з самого Львова 20 000 осіб. Потерпіли національні українські активісти, політично зацікавлена інтелігенція, провідні господарські кола. Окремих з них та духовенство ще досить пощадили…Більшовицький терор вторгся в майже кожну сім'ю, викликав сильну політичну радикалізацію, створення національних угруповань, менше зумовлених ідеологічно, ніж особисто (напр., групи Бандери та Мельника)».[48]