"Веста" не знає пощади
- Автор: Козакевич Микола
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «"Веста" не знає пощади». Краткое содержание книги:
Добре замаскована банда старається вивезти за кордон якнайбільше коштовностей.
Таємничий жорстокий ворог нещадно розправляється з усіма, хто може навести на слід злочинців. Молоді працівники міліції, яким доводиться стикатися з багатьма несподіванками, натрапляють на цей слід, долаючи перешкоди, розплутують його і викривають банду.
— Що ж, правильна постановка питання — то вже великий крок на шляху до істини. Були навіть такі філософи, які вважали, що єдине завдання філософії — це постановка питань, а не шукання відповіді на них.
Завірюха махнув рукою:
— На жаль, я не філософ, а тільки міліціонер і не можу зробити так, як радили ті вчені мужі. На всі питання я повинен дістати точну відповідь, якщо мені судилося розкрити таємницю смерті Ремів і схопити вбивцю.
— Ну, то, я бачу, ти матимеш досить роботи, перш ніж знайдеш відповідь на всі ці питання.
— Стільки роботи для однієї людини, — стурбовано похитала головою Марія.
Капітан засміявся і випростався — від багатогодинного корпіння над паперами Рема у нього боліла спина.
— Невже ви думаєте, що я сам розв’язуватиму цю головоломку?! Кажу ж вам — я не герой з вашого фільму, а міліціонер, за покликанням. А справжній міліціонер завжди діє не сам, а з цілим апаратом, зрозуміло?
Дружина капітана подумала, що для неї ця поправка нічого не змінить. Але про свої думки Марія не сказала ні слова. Досвід навчив її, що про ці справи з Романом краще не розмовляти.
Професор Верхар почав мішати ложечкою захололу каву. Годинник пробив північ.
РОЗДІЛ III
1
На другий день Завірюха зайшов до оперативного відділу. Поручик Казімеж Комісяк — худий хворобливий чоловік в окулярах — кисло привітався. За сусіднім письмовим столом працював молодий сержант, якого Завірюха не знав.
— Слухай, Казеку, — почав капітан без ніякого вступу, — ти, напевно, знаєш усіх варшавських бандитів. Скажи мені, цей опис нікого тобі не нагадує?
Завірюха прочитав з блокнота прикмети незнайомого маляра, про якого розповідала Вероніка Галка. Поручик Комісяк слухав байдуже, заплющивши очі.
— А що він зробив?
— Видурив гроші у однієї жінки, обіцяючи їй пофарбувати квартиру.
Комісяк зневажливо надув губи:
— Знаєш, таких “бандитів” у Варшаві багато, хто їх там усіх запам’ятає.
— Його, крім того, підозрівають ще в участі у вбивстві, — додав, трошки запинаючись, Завірюха.
— О, це зовсім інша справа. Таких значно менше. Отже, низький, чорнявий, років тридцять—тридцять п’ять? Гаразд, я підготую тобі список старих рецидивістів, портрети яких відповідають цьому описові, — буркнув Комісяк і, вийнявши з шухляди маленький флакончик, витрусив на долоню білу таблетку, ковтнув її, запиваючи водою. — Шлунок мучить, — сказав, ніби виправдуючись. — Без операції, мабуть, не обійдеться.
— Товаришу поручик, — несміливо обізвався молодий сержант, який досі мовчав, — може, я зроблю ці списки?
Комісяк насупився.
— Робіть те, що вам накажуть, сержанте Недєльський.
Юнак почервонів. Завірюха піймав його погляд, сповнений протесту і прихованого роздратування. Не розуміючи, в чому справа, капітан глянув на Комісяка. Той понишпорив у шухляді письмового стола, дістав якийсь папірець і подав його сержантові.
— Ось вам номер машини — Х–24–200. Встановіть, чия вона, в якому гаражі стоїть. Це завдання якраз відповідає вашим знанням і міліцейському досвіду. — Голос поручика був ущипливий і трохи зневажливий.
Недєльський мовчки взяв аркуш, злегенька вклонився, на що Комісяк зовсім не відповів, і вийшов з кімнати.
— Якийсь новий?
— Так, пройшов курс криміналістики в Лодзі, — знехотя відповів поручик. — Місяць тому закінчив школу, а думає, що вже мудрий, як Соломон.
— На перший погляд, він справляє непогане враження, — зауважив Завірюха, якому сподобався інтелігентний вираз обличчя молодого сержанта.
— Що ж, хлопець закінчив вищу школу, магістр юстиції. Бач, яка риба йде до нас тепер. Це ті, що за кілька років випиратимуть нас на пенсію, хоч людина, може, тринадцять років просиділа в міліції, тринадцять найважчих років. Я тут здоров’я втратив, — скривився від нового приступу хвороби. — А тепер, брат, доводиться годувати свого могильника. Хіба це моя вина, що в той час, коли інші здобували атестати зрілості, я ганявся з автоматом за бандами?
Капітанові не хотілося підтримувати цієї розмови, і, щоб одвернути увагу Комісяка від особи сержанта-магістра, він запитав, яку то машину шукають і чому.
— Це зв’язано з тими спостереженнями, що їх ми вели в установах громадського харчування. Сьогодні ввечері капрал Рембік помітив у барі одного піжона, який дав двісті злотих чайових. А ще цікавіше те, що піжон поїхав од бару власною машиною, разом з Чорною Ручкою — бандитом і волоцюгою, якого ми добре знаємо. Треба побачити, що воно за пташка…